Становление украинского театра на территории Ровенской

більшості заяв був напис „Хто хоче бавитись, нехай платить гроші! Відмовити!”.

Несподіванкою для рівненських глядачів у 1914 році були гастролі Київського оперного театру з операми „Фауст”, „Вальпургієва ніч”, „Наталка-Полтавка”; Російсько-Українського драматично-опереткового товариства під керівництвом Ю. Сагайдачного, члени якого також познайомили рівнян із п’єсами української класики „Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці”, „Запорожець за Дунаєм”, „Циганка Аза” М. Старицького.

Серед безлічі театральних колективів, які існували не більше року через недосконалий добір акторського складу та скрутне матеріальне становище, належить відзначити цікавий творчий колектив, який був заснований у місті Луцьку під назвою „Відродження”. Керував ним визначний режисер М. ВАйдаров, який ставив завданням відроджувати українську класику. А також театр пані В. Бойко зі Львова, де працювала відома українська артистка Л. Кривицька. Ці два театри були постійними гастролерами на Рівненщині майже до 1938 року. Особливо театр „Відродження”, тому що театр пані В. Бойко гастролював переважно у Галичині.

Л. Кривицька у своїй книзі „Повість про моє життя” згадує про роботу в театрі пані Бойко: „Ми грали в таких глухих кутках, які обминали у своїх мандрівках всі інші театри. . . Нам доводилося грати щодня, до того ж ще мало не кожні чотири-п’ять днів переїзд із місця на місце, і отже, для репетицій часу майже не вистачало. Основні репетиції проходили двома, вночі, після основної роботи. Безперечно, при такій роботі справжньої творчості, високого мистецтва не могло бути. Поспіх ніс із собою акторські штампи, породжував недбалість, ремісництво”.

Але не тільки театр пані Бойко був у такому становищі, а й ще інші театри ледь-ледь існували через брак коштів, обмаль драматургії, цензурні утиски, які стосувалися українських п’єс.

Перша світова війна завдала великої шкоди подальшому розвитку театральної справи. Не стало мандрівних театрів, припинили свою діяльність і місцеві аматорські драматичні гуртки.

У 1920 році територія Західної України була окупована польськими військами, а 18 березня 1921 року Волинь була офіційно визнана частиною Польської держави.

Театральне життя на всій Західній Україні майже завмерло. Численні театральні колективи, що народжувалися у двадцяті роки, швидко розпадалися, не залишивши помітного сліду в історії

Рівненщина разом з іншими землями Західної України потерпали від неймовірних знущань. Чинячи нелюдські розправи над українським людом, польські виказувачі намагалися вибити в нього навіть думку про рідну українську культуру, рідну мову. Культурне життя міста здебільшого було „імпортоване”. Рівне не мало власної театральної трупи. Театр Л. Зафрана, що був культурним осередком міста, влаштовував постійні перегляди кінофільмів.

І все ж, незважаючи на владні утиски та переслідування, на Рівненщині продовжувалася боротьба за своє рідне мистецтво. Митці йшли на будь-які жертви заради існування рідного театру. Почали з’являтися нові акторські трупи. В Костополі виник театр під назвою „Кроля”, який ставив одноактні п’єси та окремі сцени з багатоактних п’єс української класики. У Здолбунові – театр під орудою М. Комаровського, який поставив „Ніч на Івана Купала” – М. Старицького, „Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, „Воскресіння” А. Калішевського. У цій трупі працювали майже професійні актори В. Ратушний, М. Уланов, П. Нікопольський, Б. Ніколаєнко, Н. Полтавченко, які мали багаторічний досвід роботи в інших театральних колективах, та актори-аматори – С. Штебенко, В. Семенова, Н. Райська, М. Комаровська, М. Жерова, Є. Польова, Л. Якубова та

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные