Сущность, условия и развитие философии украинского романтизма

має стати зразком для письменства. Український народ є носієм і володарем такого мистецтва, яке по праву можна поставити поряд з найкращими зразками народної культури Європи. Творцем цієї культури є безіменна народна маса покріпаченого й пригнобленого народу, на яку з погордою дивилося українське панство. Праця М. Максимовича в галузі мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології не раз виводила на теоретичні узагальнення з позиції новітніх на той час філософських побудов, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга. На його думку, завдання філософії полягає в проникненні у внутрішнє знання та єдність предметів, а філософа – у зверненні головних галузей знання до загального начала і формування їх у струнку систему. Предметом філософії є всі предмети конечного пізнання, тому вона має бути історичною наукою.

Першим осередком романтизму в Україні став Харківський університет. Саме в Харкові сформувалося коло літераторів, публіцистів, істориків, етнографів, чиї імена пов´язані з піднесенням національної самосвідомості: І. Срезневський. А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров, О. Корсун, М

Петренко та ін. Під впливом ідей Гердера, Гете, Шиллера, західноєвропейського романтизму вони розглядали народну культуру і поезію як «вияв вічних думок людської душі», тісно пов´язану із життям, звичаями і побутом народу, а мову – як найважливішу силу його розвитку, основу самобутності і навіть буття. Осмислення минулого, сьогодення свого краю і народу, виокремлення загальних і відмінних ознак своєї національної самоідентичності харків´яни подавали рідною народною мовою, українським друкованим словом. Вони не лише зверталися до духовного багатства українського народу, а й теоретично обґрунтовували письменство українською мовою, розкриваючи чистий дух і велику героїчну душу в тихому, сумирному селянському образі, в невигадливому житті тих, кого називали «простолюдинами», позбавленими культури. У поезії, українських народних звичаях вони вбачали «народну душу», правду народну, а їх носіїв уважали творцями й хранителями культури.

Наприкінці 30-х років XIX ст. розпочався романтичний рух у Галичині. З основними засадами світогляду романтизму тут пов´язані пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу культурно-освітнім діячем «Руської трійці» – Маркіяном Шашкевичем (1811–1843), який одним із перших об´днав філософські засади естетики романтизму державних народів із принципами романтизму народів бездержавних, яким був український народ.

Романтичне світорозуміння, засоби й форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти «загадковість» російського письменника Миколи Гоголя (1809–1852) – «блудного сина України», який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. На відміну від класицизму, який визнає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяева, полягає у незадоволеності конечним і прихованості цього світу, прагненні до того, що перебуває за межами раціонального порядку. Згідно з романтизмом досконалість творчого доробку в цьому світі може бути лише символічним знаком досконалості в іншому світі, іншому плані буття й небуття. Буття у Гоголя постає в безконечності n-вимірів разом, а не поступово, як це мислить розум, спрощено й витягнуто по частинках, одне за одним, домагаючись своєї однозначності, що є «дурною однозначністю» при зіставленні її зі справжньою великою істиною. Щоб розкрити багатовимірність світу, буття, він уводить новий набір архетипів, міфів, мовних понять-образів, елементів боготворення. Він розкриває неправду з метою досягнення вищої досконалості мистецтва, що сприятиме досконалості життя. Завдання творчості – оживити душу. Цього можна домогтися не розумом, волею,

1 2 3 4 5 6 7 8