Свобода передвижения лиц в Европейском Союзе

приймання осіб, які звернулися з проханням надати притулок у державах-членах; встановлення мінімальних стандартів щодо кваліфікації громадян третіх країн як біженців; встановлення мінімальних стандартів щодо процедур надавання та позбавлення статусу біженця в державах-членах.

Крім того, політика щодо притулку охоплює комплекс дій щодо встановлення мінімальних стандартів надавання тимчасового захисту переміщеним особам із третіх країн та особам, що потребують міжнародного захисту. Одним із основних міжнародних договорів у цій сфері в межах Євросоюзу була Дублінська конвенції 1990 р. , що визначає країну, яка відповідальна за розгляд заяв про надання притулку від осіб із третіх країн. Згодом положення цієї Конвенції заклали основу вторинного законодавства Союзу.

Політика щодо притулку визначена в Договорі про функціонування Євросоюзу (розділ V), міжнародних угодах про статус біженців та у вторинному законодавстві ЄС (Регламент Ради 343/2003-Дублін ІІ; Директива 2001/55; Директива 2003/9; Директива 2004/83; Директива 2005/85 тощо).

Територіальна дія політики Євросоюзу щодо притулку має певні особливості. Так, наприклад, діють нормативні акти у сфері політики щодо притулку за певних обмежень в Ірландії, Норвегії, Ісландії, Швейцарії; на Данію не поширюються деякі заходи у сфері надання притулку.

Одним з проявів запровадження політики щодо притулку була створена система Eurodac у грудні 2000 р

, метою якої є зведення інформації та відбитків пальців усіх осіб, які зверталися до будь-якої держави-члена із заявою про надання притулку.

Заходи в межах спільної політики щодо притулку вживаються відповідно до звичайної законодавчої процедури згідно зі ст. 294 ДФЄС.

Спільна імміграційна політика — комплекс заходів Євросоюзу, спрямований на сприяння забалансування зусиль держав — членів Євросоюзу у сферах:

  • правового регулювання умов в’їзду та перебування негромадян Євросоюзу, умов надання довгострокових віз та дозволів на перебування, зокрема дозволів, що сприяють об’єднанню сімей;
  • правового регулювання нелегальної імміграції та недозволеного пересування, зокрема висилання та репатріації осіб, які перебувають на території держав — членів Євросоюзу нелегально.

Спільна імміграційна політика ЄС спрямована на управління міграцією, запобігання незаконній міграції та торгівлі людьми. Основними інструментами її здійснення є статті 77-80 ДФЄС, вторинне законодавство Євросоюзу та міжнародні угоди з третіми країнами щодо реадмісії осіб у країни походження і країни відправлення громадян третіх країн, які не відповідають умовам в’їзду, перебування і проживання на території держав — членів ЄС.

До основних правових актів, прийнятих у ЄС, можна віднести: Директиву 2003/109 щодо статусу громадян третіх країн, які проживають на довгостроковій основі; Директиву 2003/86 щодо права на возз’єднання сімей; Директиву Ради 2004/114/ЕС щодо умов допуску з метою отримання освіти, обміну учнями, неоплачуваної професійної підготовки або волонтерської діяльності; Регламент 1030/2002 щодо уніфікованого формату видачі дозволів на проживання (технічні питання); Директиву Ради 2009/50 щодо встановлення умов в’їзду та перебування громадян третіх країн з метою висококваліфікованої роботи.

Спільна візова політика — комплекс заходів із забезпечення вільного пересування осіб у чіткій відповідності із заходами контролю зовнішнього кордону Євросоюзу, яка була інституціоналізована у правопорядок Євросоюзу відповідно до Амстердамського договору.

Ця система заходів спрямовується, зокрема, на забезпечення відсутності будь-якого контролю за особами, незалежно від того, є вони громадянами Євросоюзу чи третіх країн,

1 2 3 4