Театральная педагогика

Театральна педагогіка — тіньовий бік театрального процесу. Писати про її представників у нас якось не заведено, але навряд чи це можна вважати справедливим. Судіть самі. Людина, про яку піде мова, свого часу навчила акторської та режисерської професії близько 240 чоловік. Серед них тільки заслужених артистів — понад сорок. Одинадцять його учнів стали народними артистами. Серед них троє визнані гідними вищого творчого звання — народний артист СРСР. Та якщо імена Еліни Бистрицької — провідної акторки московського Малого театру, Сергія Данченка — найпомітнішої постаті в театральній режисурі українського театру після Леся Курбаса й Степана Олексенка — провідного актора Національного академічного драматичного театру імені І. Франка відомі кожній культурній людині, то ім’я того, хто дав їм професію, знає дуже обмежене коло людей. Це Леонід Артемович Олійник.

Він віддав українській театральній педагогіці рівно п’ятдесят років життя. Напевно, віддав би й більше. Та перешкодила війна, яку пройшов від початку і до кінця, демобілізувавшись у званні капітана. З 1946 року став звичайнісіньким собі рядовим. Рядовим театральної педагогіки. Працював асистентом у свого вчителя І. Чабаненка, палкого прихильника традицій акторської школи корифеїв українського театру. Потім допомагав у роботі на курсі чудовому театральному режисеру та педагогу К. Хохлову. Через деякий час із «рядових» Л. Олійник переходить до складу «командирського», отримує можливість самостійно керувати курсом

Таких курсів у нього буде десять акторських і один режисерський. Мені довелося спостерігати роботу восьми з них.

Леонід Артемович як справжній майстер педагогіки вмів виявити творчий потенціал студентів, при цьому не вимагав стати тим, ким вони стати не могли, зате допомагав проявити їхні кращі риси.

У театральній педагогіці одним із визначальних чинників успішності роботи є особистість викладача. У цьому сенсі Леонід Артемович був практично бездоганний. Його вирізняла надзвичайна природність — у мисленні, у спілкуванні, у роботі. Не мав нічого штучно щепленого. Щасливо уникнув душевних деформацій як результату впливу різних історичних епох, у які йому довелося жити.

Леонідові Артемовичу було властиве оптимістичне ставлення до навколишнього. Життя він сприймав як подаровану радість і сам випромінював позитивну енергію. Хоч би що сталося, його улюбленою приказкою завжди залишалося тичинівське «нам своє робить».

Методика роботи майстра зі студентами не припускала розчленовування персонажу на дрібні складові, ретельного відпрацьовування (з обов’язковою потім фіксацією) дрібниць сценічної дії. Він виходив із головного в поведінці сценічного героя і домагався зрощення характеру персонажа з душею актора. Дрібниці та подробиці мали виникати не як щось попередньо придумане та відшліфоване, а як результат точно схопленої мотивації поведінки. Тому в роботах його студентів завжди залишалася настільки широкою територія, відведена під імпровізацію. Це формувало простір для самостійної творчості, змушувало бути не слухняними натасканими виконавцями, а справжніми творцями сценічної реальності.

За розповідями студентів, Леонід Артемович був незвичайно обдарований як актор, але життя пов’язало виключно з театральною педагогікою. Те, що не мало до неї безпосереднього відношення, цікавило його мало. Чи й узагалі не цікавило. Лише у шістдесят років, коли серед його виучеників уже декілька десятків акторів мали почесні творчі звання, він був визнаний гідним звання «Заслужений діяч мистецтв України». А звання професора він, людина абсолютного творчого і наукового авторитету, чиї практичні роботи були наочною школою вищої педагогічної й акторської майстерності, отримав лише в 76 років. Тільки цілком віддана педагогіці людина, зовсім позбавлена

1 2

Похожие работы