Традиционные виды хозяйственной деятельности, народных промыслов и ремесел украинцев

заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є звичайно мотики, серпи, які відомі ще за часів трипільської культури (IV-ІІІ тисячоліття до н. е. ). Найбільше знахідок серпів належить до скіфських часів з городищ Нижнього і середнього Подніпров’я. Коса з’явилася значно пізніше, і селяни (навіть поміщики) довгий час віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширилися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що “корови молока збавлять”, якщо почують дзвін коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.

Українці на відміну від багатьох інших народів мали звичаї в’язати зібраний врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які намагалися жати чуже жито. Снопи складалися в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з’єднаними ув’яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак – ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи. У ХІХ ст. на півдні України поширилась молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст. , але ще не набув такого поширення

Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями, ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьба – гармануванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) з допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван – “камінь для вичавлювання соми”, тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.

Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір’ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов’язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов’язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив – обжинки – супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов’язково має бути каша

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>