Традиция Шевченко и эпигонство Шевченко в украинской литературе XIX века

села” та інші. А такі поезії, стилізовані під народну творчість, як: “Ой зів’яла я” і “Одна я на світі” і своєю тематикою, і засобами образності, і загальною тональністю близькі до шевченківських “Ой одна я, одна” та “Думка” (“Тяжко-важко в світі жити…”).

Постійне творче навчання Чернявського у Шевченка можна помітити і на пейзажній ліриці. І чи не найбільш виразна в цьому плані його поезія-ідилія “Сільський вечір”, що асоціюється з геніально простим і таким поетично вразливим шевченківським віршем “Садок вишневий коло хати”. Автор майстерно зображує ідилічну картину сільського вечора, коли чабан вертається зі степу з отарою, як у Шевченка “дівчата йдуть – пісень співають”, а “захід сонця погасає”, і поступово зникають всі людські турботи, все замовкає під чарами сну.

Досить помітний шевченківський вплив і в тематичному розвої поезії Чернявського. Особливо це стосується історичної тематики, художнього зображення подій, присвячених минулому України: козаччині, хмельниччині, визвольній війні тощо. І найбільш показові в цьому його поетичні твори “Козаки”, “Батуринські руїни”, “Богданова інтродукція”, “Богданова слава”, “Князь Дорошенко” та інші. Традиції Шевченка стосуються і трактування самих і сторичних подій, і їх оцінки, і героїв тих вікопомних для України часів, художньо інтерпретованих письменником. Згодом, в часи першої російської революції 1905-1907 років, поет, осмислюючи ті буденні дні, асоціює їх з Коліївщиною і визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького. При цьому він актуалізує минулий історичний досвід, що допомагає кращому розумінню сучасних подій. Інтерпретуючи історичні події і спираючись при цьому на традиції Т. Шевченка, М

Чернявський постає поетом-новатором, що особливо помітне на ідейному спрямуванні його історичних творів, характері історизму, елементах художності.

Як в свій час Шевченко, Чернявський запоруку звільненні народу України та його соціальне та національне відродження вбачає в активній боротьбі. І як колись Шевченка, його тривожить пасивність народних мас, відсутність “революційної ситуації”. Тому він слідом за своїм вчителем звертається до своїх сучасників із палким закликом згадати славне минуле, пробудитись до активної діяльності:

 

Сини України! Згадайте минуле,

Згадайте славетних гетьманів діла,

Змагання народні – і серце заснуле

Розбудить, зогріє надія жива!

 

Поступово, з роками, поезія Чернявського все більше проймалася оптимізмом, шевченківською вірою в народ і його щасливу долю – “Вірте у геній народу!” – проголошує він в поезії “Мій заповіт”. Та найбільш показові в цьому вірші поета “Ти не загинеш, Україно”, “Прийде час і будуть люди”, “Вандалам, що зруйнували пам’ятник Шевченка в Києві”. Перший з них, написаний ще 1889 року, -- це гімн незалежності України, нескореності її народу, красі її мови і вірі в майбутню щасливу долю:

 

Ти не загинеш Україно!

І мова прадідна твоя.

Що кожне слово в їй перлина,

Не вмре навік. І світ-зоря,

Твоя свята зоря засяє. . .

 

А вже сама назва другого вірша (“Прийде час і будуть люди”) асоціюється з пророчим шевченківським:

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі.

 

Третій з вищеназваних віршів Чернявського завершується афористичною кінцівкою: “Ви в силі знищить монумент, але не Україну”, що виражає віру автора в безсмертя України, її народу і його духовності.

Так само, як і Шевченко, Чернявський розумів і підносив роль рідної мови, як “життя духовного основу”, відзначав силу, красу і незнищеність рідного слова, а його вищим взірцем вважав слово безсмертного Тараса:

 

Ні, не умре наколи мова,

Якою син співає твій,

Якою

1 2 3 4