Творчество Ч. Диккенса. Романы "Записки Пиквикского клуба" и "Приключения Оливера Твиста"

Творчість Ч. Діккенса. Романи „Нотатки Піквікського клубу” та „Пригоди Олівера Твіста”

В одному з номерів лондонського журналу „Манслі мегезін” а 1834 рік було опубліковано гумористичний нарис про Лондон та його жителів під заголовком „Пансіон”; унизу стояло досі не відоме читачам прізвище Боз. Цим псевдонімом підписав свій перший твір вилатаний англійський письменник ХІХ століття Чарльз Діккенс (1812-1870).

Виходець із зарубіжної родини дрібного чиновника, майбутній письменник змалку змушений був заробляти собі на хліб і в свої двадцять два роки вже встиг набути значного життєвого досвіду. А ставши професійним журналістом-репортером, він пізнав життя всіх верств населення англійської столиці, всіх її прошарків – від в’язниць і фабрик з виснажливою дитячою працею до суду й парламенту.

Саме в ці роки англійська буржуазія здобула свою остаточну перемогу над дворянством. Були відкриті так звані „робітні доми”, тобто притулки, де силоміць розлучали родини, де баняків майже не годували, примушуючи виконувати нікому не потрібну роботу, і взагалі знущались з них так, що в народі одразу назвали ці притулки в’язницями.

Працюючи і далі над нарисами, Діккенс звернувся до змалювання трагедії бідняків – тем, яка була відсутня в лондонських нарисах його попередників. Особливо яскраво цю трагедію розкрито в нарисах „Смерть п’яниці” і „Помічник судового пристава” (1835), де в перше в творчості Діккенса з’являється тема робітних домів та безсердечної парафіяльної філантропії. Щоправда, в раннього Діккенса таких нарисів не багато: письменник  ще сподівається, що панівні класи здатні подолати свою злочинну байдужість до злидарів, забезпечити їм більш-менш пристойне житло та шматок хліба (нарис „Шинки”)

Ця наївна надія на те, що коріння зла – в окремих людях, а не в самій капіталістичній системі, значно обмежує соціально-викривальні тенденції „Нарисів Боза” – під таким заголовком вони вийшли окремою книгою на початку 1837 року.

В жовтні того ж року Діккенс завершив роботу над першим своїм романом „Посмертні записки Піквікського клубу”, який приніс йому славу неперевершеного гумориста. Саме тут уперше з’явилися комічні в своїй наївній гуманності -  і тому аж ніяк не типові для буржуазії – джентльмени в колі яких письменник намагається знайти своєрідний утопічний острівець щирих людських взаємин, досить надійно, як йому тоді здавалось ізольований від бруду реальної капіталістичної Англії. Та зовсім ізолюватись від реальності ні письменник, ні його герої не можуть. Тому в романі виникають вставні новели про бідняків, які нагадують найтрагічніші нариси Боза. Змалювання нужди й злочинності прямо пов’язане з викриттям буржуазного егоїзму. Це й становить основний зміст другого роману Діккенса „Пригоди Олівера Твіста”, над яким він почав працювати 1836 року. Це був рік напруженої політичної боротьби навколо „закону про бідних”, який саме вступив у силу, переконливо продемонструвавши, що англійська буржуазія „розглядає бідняків як злочинців, робітні доми – як виправні тюрми, мешканців їх -  як людей, що стоять поза законом”.

В центрі уваги передусім трагедія дітей, що живаліють у робітничому домі. З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього „виховання”. Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до  божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом в цій спробі протесту є змальований з особливою сумною ніжністю „живий

1 2 3 4 5