Умберто Эко

УМБЕРТО ЕКО

Італійський-прозаїк, семіотик, культуролог, есеїст, відомий італійський теоретик, професор семіотики Болонського університету, доктор філософських наук, культуролог, журналіст, автор всесвітньовідомих романів «Ім'я троянди» (1980), «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1995), «Бавдоліно» (2000), лауреат численних літературних премій, кавалер французького ордена за заслуги в літературі, ордена Маршалла Мак Люена (ЮНЕСКО), ордена Почесного легіону, грецького ордена Золотої зірки, ордена Великого Хреста Італійської республіки, член Міжнародного форуму ЮНЕСКО (1992—1993), президент Міжнародної асоціації семіотики, і когнітивних досліджень, академік Академії світової культури в Парижі, Академії наук Болоньї, Міжнародної академії філософії мистецтв, почесний професор понад 30 університетів Європи, Азії та Америки, Умберто Еко народився 5 січня 1932 року в Алессандрії (П'ємонт), невеликому містечку на схід від Туріна й на південь від Мілана. Батько Джуліо Еко, бухгалтер за професією, ветеран трьох воєн, мати — Джованна Еко.

Виконуючи бажання батька, котрий хотів, щоб син став адвокатом, Еко вступив до Турінського університету, де слухав курс з юриспруденції, але незабаром залишив цю науку й зайнявся вивченням середньовічної філософії. Закінчив університет у 1954 році, представивши як дисертаційну роботу твір, присвячений релігійному мислителю та філософу Фомі Аквінському. У цьому ж році улаштувався на роботу на RАІ (Італійське телебачення), де був редактором програм з культури, друкувався в періодиці. У 1958— 1959 роках служив в армії.

Цей плідний літератор пише як італійською, так і англійською мовами. Додаючи декілька фактів для повного уявлення про цю непересічну особистість, можна пригадати цікаві розповіді Умберто Еко про самого себе. З них постає дещо ексцентрична людина, яка, щоб довести, що вона не забобонна, зумисне бігає назустріч чорним котам чи призначає іспити на 13-е, щоб покепкувати з переляканих студентів. Кожну свою книжку письменник закінчував до свого дня народження (він народився 5 січня 1932року), а якщо не встигав цього зробити, то зумисне «відтягував» до наступного року

Роман «Бавдоліно» У. Еко, захопившись, завершив у серпні, і, волею долі, в цей день народився його перший онук, якому автор і присвятив цю книжку. При перекладах, котрі він обов'язково курирує, Еко робить численні виправлення, створює різні варіанти, так що у кінцевому підсумку один текст сильно відрізняється від іншого. Численні видання, що вийшли в усьому світі (твори Еко перекладались європейськими та східними мовами), вказували на гіперактивну роботу автора. Еко бере участь у різноманітних проектах: інтернетівських форумах, публічних лекціях, створенні синдрома, присвяченого культурі бароко, але за свою довгу кар'єру вченого і літератора він лише два рази виступав на телебаченні, виключивши цю форму комунікації зі свого життя. Можливо, зіграло роль те, що стосунки Еко з телебаченням склалися не надто вдало—у 1959 році він був звільнений.

1959 року Еко стає старшим редактором розділу «література нон фікшн» міланського видавництва «Бомпьянї» (де працював до 1975 року) і починає співпрацювати з журналом «Vеrrі», виступаючи з щомісячною колонкою. Статті, надруковані у «Vеrrі», склали добірку «Diario minimo» (1983), озаглавлену відповідно до рубрики, яку вів Еко, а майже через три десятиліття вийшла у світ друга добірка «Diario minimo » (1992).

Згодом починається і надзвичайно інтенсивна викладацька академічна діяльність Еко. Він читає лекції з естетики на факультеті

1 2 3

Похожие работы