Устное народное творчество Полесья

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ПОЛІССЯ

Уже сама назва Полісся дає творчий поштовх уяві, яка малює непрохідні пущі, темні зіниці озер, оксамитову зелень боліт. . .

Про цей край та його мешканців згадував ще у V ст. до Різдва Христового грецький історик Геродот, згодом про нього йшлося у Галицько-Волинському літописі XIII ст. А переказ про плем'я древлян, покараних княгинею Ольгою за вбивство її чоловіка, донесла до нас "Повість минулих літ".

Природні умови, обмеженість шляхів сполучення, а відтак певна ізольованість мешканців від цивілізаційних процесів сприяли консервації тут традиційного побуту, уявлень, звичаїв та обрядів, що сягають своїм корінням сивої давнини. Ці особливості властиві традиційній прозі, якою багатий поліський фольклор. Казки, анекдоти, легенди, перекази, оповідання, надбання народної афористики (прислів'я та приказки, загадки), різноманітні примовки, що акумулюють багатовіковий досвід народу, і нині є складовою щоденного побутового спілкування. Архаїчні уявлення та риси міфологічного світогляду, складне поєднання християнських і дохристиянських вірувань відбиваються у давніх за походженням, а нині вже майже реліктових явищах- ворожіннях, голосіннях, замовляннях.

Починаючи з XIX ст. , дослідники й збирачі фольклору активно записували на Поліссі й публікували у фольклорних збірниках зразки народної прози. Серед цих подвижників і популяризаторів народної словесності - Борис Грінченко, Олексій Малинка, Софія Рокоссовська. У XX ст

зібрання фольклорної прози Полісся поповнилися записами Василя Кравченка (18, 19), Івана Гурина, Григорія Аркушина та Віктора Давидюка, Олексія Ошуркевича та інших. Багатий фольклорний матеріал було зібрано в процесі етнолінгвістичних студій під керівництвом відомого дослідника Микити Толстого.

Прозова творчість Полісся надзвичайно колоритна. Вона не лише зберігає історичну пам'ять народу, є справжньою окрасою щоденного побутового спілкування людей, надає йому поетичної принадності та виразності. Недаремно ж Іван Франко закликав дослуховуватися до розмов простих людей, що вони їх ведуть, "шапок не скидаючи".

У багатьох народів до найдавніших словесних зразків культури належать міфи. В українському фольклорі період міфологічного світогляду не залишив цілісної міфопоетичної спадщини, проте рудименти архаїчних міфологічних уявлень збереглися в мові, обрядовій практиці, а також у численних прозових творах, основу яких складають міфологічні уявлення та сюжети.

Міфологічні легенди, сюжети й образи яких були упродовж віків утримувані пам'яттю народу, дають уявлення про персонажів так званої "нижчої" міфології - володарів лісу, поля, хати тощо. Міфологічні меморати (спогади) та фабулати (сюжетні оповіді) розповідають про незвичайних істот - домовиків, лісовиків, русалок, потерчат або ж про людей із надприродними здібностями, які здатні перетворюватися на різних тварин чи предмети, наводити мару, чаклувати, - відьом, вовкулаків, чаклунів, а також чортів, мерців, блуд, ляк, чуму та ін.

Найбільш повно первісний світогляд відбивають легенди. Проте якщо їхній найдавніший шар сягає міфології, то значна частина пізніших сюжетів пов'язані з християнською традицією та апокрифічними переказами. Легендам властиві елементи фантастики (вони змальовують дивовижні події та незвичайних персонажів), моралізаторське, повчальне начало. Адже легенди розраховані на те, що їхній слухач готовий у них повірити. Поліські легенди розповідають і про створення світу (наприклад, про походження тварин, рослин, окремих елементів ландшафту), і про персонажів християнської історії, і про історичні постаті відносно недалекого минулого. Джерелом незвичайності й фантастики, які обов'язково присутні

1 2 3 4 5 6 7

Похожие работы