Валуевский циркуляр и Эмский указ

Як велика пожежа, як морська буря, національне переслідування викликає чудодійне захоплення. Діти стають героями, розважливі мужчини прагнуть пальми мучеництва. . . [. . . ] Щирим галицьким русинам не потребуємо говорити, що тепер пора їм робити!»

Позиція органу галицьких українофілів «Правди» суттєво відрізнялась від позиції польської газети. У своїй редакційній статті «Правда» зразу ж назвала Емський указ «російською Голуховщиною», нагадуючи тим самим про аналогічні заходи польської адміністрації Галичини на чолі з графом Ю. Голуховським наприкінці 50-х – на початку 60-х pp. і демонструючи відверте небажання кидатися в обійми поляків. Газета наполегливо підкреслювала, що вважає указ плодом інтриги «київських донощиків à la Юзефович» і що «коли б российське правительство оцінило и зрозуміло українське діло по ёго поважній стороні, и скинуло с своїх очей шкла, закопчені доносами київських брехунів, тоді побачило б живу правду: що найбільші вороги добра Россиі се ж ті донощики и крикуни на український сепаратизм». «Правда» писала, що «вся свічна верства Россиі, вся Славянщина, вся Европа стане по стороні руського народу проти правительственного насиля», і навіть висловлювала сподівання, що уряд схаменеться. Очевидно, що газета і після указу ще тривалий час притримувалася тієї поміркованої лінії, яку рекомендував їй М.  Драгоманов у 1873 р. Разом з тим, практичні висновки зі ситуації, що склалася, неминуче збігалися з висновками «Газети Народової»: «Тепер має Галичина повести дальше велике и святе діло народного відродженя. . . [. . . ] Де важиться про житє нашоі народности, там напевно не буде між Галицькими Русинами ніяких партий, ніякоі незгоди»

Незграбність і контрпродуктившсть Емського указу стають особливо очевидними, якщо оцінити ті перекреслені ним перспективи, які відкривала більш гнучка тактика О.  Дондукова-Корсакова. Отже, початковий розрахунок київського генерал-губернатора, що українофіли дорожитимуть наданими їм легальними можливостями і перевагу отримає поміркована орієнтація, виявився правильним. У 1872-1873 pp. M. Драгоманов закликав галицьких українофілів до стриманості, настоюючи на пріоритеті легальної українофільської діяльності у Києві. Він виступав за паралельне використання української та російської у початковій школі, підкреслюючи корисність вивчення російської мови. Майбутнє України, принаймні, на досить тривалу перспективу, М.  Драгоманов вбачав у федеративному союзі з Росією. Ця позиція пояснювалася не тільки недосяжністю незалежності в сучасних йому умовах – М.  Драгоманов говорив про наявність спільних інтересів як щодо реформування Росії, так і в спільній колонізації малозаселених просторів Сибіру, Уралу та Далекого Сходу. Серед лідерів українофілів ця тенденція виражена не тільки М.  Драгомановим – нагадаємо про незмінну обережність В. Антоновича, про претензії деяких членів Громади до П.  Чубинського за його надто вірнопідданські декларації. Та й більшість рядових учасників руху не були радикальними. Пізніше М.  Драгоманов, не схильний згадувати, що сам донедавна був настроєний досить помірковано, писав, що йому після повернення з-за кордону у 1873 р. не сподобалася у київських українофілів «уступчивость официальному миру и заигрывание с консервативными кругами, а в молодежи даже вражда к «радикалам», как тогда звали социалистов».

Існуюча до Емського указу в українському питанні ситуація давала урядові широкий простір для маневру. Він міг застосовувати окремі заборони і часткові репресивні заходи проти найбільш небезпечних, з його погляду, дій українофілів, заодно підтримуючи у хорошій формі того «внутрішнього цензора», ті самими українофілами накладені обмеження, до яких їх закликав М.  Драгоманов. Але усе це було можливе тільки при

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы