Валуевский циркуляр и Эмский указ

збереженні достатньо значимих легальних можливостей для українофільської культурної діяльності, аби українофілам було що втрачати. Це дозволило б властям також контролювати українофільську активність і фінанси українофілів, тобто зберегти пріоритет Києва по відношенню до Львова.

Що могла дати така ситуація у тривалій перспективі? При всій нездатності уряду організувати сильний асиміляторський тиск через систему освіти, саме в 70-ті роки починає проявлятися дія деяких інших, непрямих механізмів, що сприяють асиміляційним процесам.

З 1865 р. по 1875 р. залізнична мережа в Україні зросла більш ніж утричі. Було побудовано 12 тис. км залізниці, у т. ч. дороги, які з’єднали Москву зі Севастополем і з Одесою через Київ. Саме у цей час почалось активне зростання міст. У 1860 р. населення Києва становило 55 тис. (збільшившись з 1840 р. лише на 10 тис. ), Харкова – 50 тис. , а Одеси – 112 тис. чоловік. До 1874 р. чисельність киян складала 127 тис. , Харків на 1881 р. виріс до 128 тис. , а Одеса – до 220 тис. Аби краще оцінити темпи зростання у російській частиш України, зазначимо, що Львів з 70 тис. у 1860 p

, коли він поступався тільки Одесі, до початку 80-х років зріс лише до 100 тис. , тим самим помітно відставши від Києва та Харкова. Проте і в другій половині XIX ст. Росія продовжувала катастрофічно відставати за рівнем урбанізації від розвинутих європейських країн: навіть у 1890 р. відсоток міського населення складав 12,5, тоді як у Німеччині – 47%, у Франції – 37,4%, в Австро-Угорщині – 32,5%, вже не кажучи про Великобританію – 72%.

За статистичними даними минулого століття важко прослідкувати взаємозв’язок урбанізації та асиміляції в Україні. Тільки проведений КГТ у Києві 1874 р. одноденний перепис був спланований так, що давав матеріал для відносно точних оцінок. Перепис включав питання про рідну мову, причому пропонувалося зробити вибір між «загальноросійською», тобто літературною російською, та «її наріччями» – великоруською, малоросійською та білоруською. Загалом «російську та її наріччя» назвали рідними 80% киян. З них 49,32% вибрали літературну російську мову, 39,26% – малоросійське наріччя, 9,91% – великоруське і 1,51% білоруське. Зрозуміло, що 11,42%, які назвали рідною мовою великоруське та білоруське наріччя, – мігранти з нижчих соціальних верств. Згідно з даними того ж перепису, уродженці України становили майже 74% населення міста, і вони склали більшість серед тих 49%, які назвали літературну російську рідною, оскільки всього «уродженців Московщини» серед киян було менше 17 тис. , або 21,5%. Аналізуючи ці дані, М.  Драгоманов, один із організаторів перепису, чесно признавався, що відсоток україномовних був би ще нижчим, якби запитували не про рідну, а про розмовну мову. Та й самі українофіли, які зазначали у переписі рідною мовою українську, здійснювали, власне, ідеологічний вибір. Річ не тільки у тім, що всі вони вільно говорили російською. Згадаймо, що щоденники, тобто найінтимніші, найбезпосередніші записи, не лише Т. Шевченко, а й багато членів Громади вели російською. До речі, досить сумнівної якості українофільські вірші із засудженням Емського указу («безвинно изгнан Драгоманов/ и Малороссии сыны/ сыны народа хлопоманы/ разогнаны, поражены» і т. д. ), які циркулювали у Києві влітку 1876 р. , також були написані по-російськи. «Що ж буде, – запитував М.  Драгоманов у

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы