Вера, Надежда, Любовь в философско-религиозной и этической мысли Украины и мировая культурная традиция

розвитку філософії в Київській Руси перекладались і використовувались в аргументаціях та роздумах твори античних авторів, були добре відомі західна патристика та схоластика. Ці впливи простежуються протягом значного часу. Ідеї східних мислителів доходили як в переосмисленому викладі, так і в перекладах ("Повість про Акира премудрого", "Сказання про Іосафа", тобто Будду тощо), а також – в описах та цитуваннях (наприклад, у Кирила Смолятича). Маргінальне положення України визначило формування течій, що поєднували східну та західну традиції. Зокрема, поширений в Україні у 15-17-му століттях ісіхазм як синтез східної та візантійської містики, позначився, як відомо, у поглядах І. Вишенського про самовдосконалення. Зв'язок із світовою культурою збагачував вітчизняну філософію, але водночас підкреслював її специфіку.

На відміну від античної та середньовічної західноєвропейської думки, де переважає раціонально-понятійний підхід, у києворуській духовній культурі осмислення феноменів Віри, Надії та Любові відбувається в першу чергу через образно-емоційне сприйняття світу та апелювання до серця людини. Дослідниками переконливо доведено, що у пам'ятках Київської Руси відтворюється александрійсько-біблійна лінія філософствування. При цьому вищезгадані феномени, як правило, розглядаються в їх єдності. Аналіз найбільш значних творів вітчизняних мислителів 11-13-го століть, а саме, Ізборника Святослава 1076 року, творів Іларіона, Феодосія Печерського, К. Смолятича, К. Туровського та інших, свідчить, що ці поняття розроблялися при наявності багатозначності їх розуміння та у певній взаємній субординації. Вони виражають вихідні світоглядні настанови, особистісне ставлення до Бога й довкілля, становлячи абсолютно необхідні підвалини особистості, без яких неможливий висхідний шлях розвитку людини.

Давньокиївським митрополитом Іларіоном Віра, Надія та Любов сприймаються цілком у біблійному розумінні, коли їх цінність визначається у ставленні до Бога. Найголовніше вірити в Нього, з любов'ю благати, "щоб не відпали від віри слабкі", зокрема ті, "що віддалися плотським втіхам", сподіватись на спасіння (16, сс. 122-123; 17, сс

124-125). У Володимира Мономаха згадана тріада виступає, звичайно, в релігійному контексті, як естетично-етичне милування створеним світом, природною гармонією й красотою, і разом з цим – як засада активної діяльності та побудови ієрархічних соціальних та сімейних відносин. Любов до підлеглих, наприклад, реалізується в мудрості та справедливості, останнім же необхідно слухатись та шанувати володарів. В сім'ї потрібно "з рівними собі і молодшими в любові перебувати". Дружину свою, радить автор "Повчання", любіть, але не давайте над собою влади" (18, с. 167).

Володимир Мономах як прихильник міри не кличе до відмови від усіх "земних" бажань. Спрямованість його думок оптимістична, сповнена віри у майбутнє. Протилежної позиції дотримується Феодосій Печерський. Він репрезентує ідеї містики, аскетизму та культу мовчання. Слово для нього має як зовнішнє, поверхове, за виключенням "словес книжних", значення, так і внутрішній, глибинний зміст. Тому, залучаючи біблійні настанови, Феодосій підкреслює: "Любов до Бога не в словах відбувається, а в дійсних справах" (19, с. 154). Саме любов, в основі якої лежать, без будь яких сумнівів, безмежні Віра та Надія, наближає людину до трансцендентного. Зв'язок з Всевишнім може відбутись у сердечному спілкуванні, де саме внутрішнє слово виявляє свій потаємний, заповітний сенс.

Гносеологічна установка мислителів Київської Руси відбивається в орієнтації на "любомудріє", в їх любові до знань та книг. Слід зазначити, що книжна мудрість оцінюється в давньоруських пам'ятках

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы