Вера, Надежда, Любовь в философско-религиозной и этической мысли Украины и мировая культурная традиция

неоднозначно. Негативна оцінка її як хибного всезнання та зарозумілості (крім Святого Письма), зустрічається в "Житії Феодосія" Нестора, в окремих фрагментах Києво-Печерського патерика, позитивна – у "Повісті минулих літ", Ізборнику 1076, в притчах й посланнях К. Туровського, К. Смолятича та у багатьох інших творах.

В пізнанні особливе місце відводиться філософії. Її визначення І. Дамаскіним в "Діалектиці", значно поширеної у нашій тогочасній культурі, закінчується узагальненим висновком: "філософія – любов до мудрості; істинна же мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія" (20, с. 622). Ця класична дефініція філософії свідчить про близькість автора до християнізованого неоплатонізму, а також про його розуміння філософії, яка ототожнюється з найвищим проявом людської любові. Книжність та "любомудріє" в давньоруських творах є ознакою високих чеснот людини, сформованих, у першу чергу, "святими книгами". "Кінь управляється і утримується уздою, праведник же – книгами" (21, сс. 149-150). В них слово є "солодшим за мед", а ті, хто пізнає – "блаженні”, – говориться в "Ізборнику Святослава" 1076 р. Панегірик любові до мудрості знаходимо в "Повісті минулих літ"

Книги – це "ріки, що наповнюють всесвіт, в них глибина невимірна", "хто книги читає, той розмовляє з Богом" (22, сс. 302-303).

Уявлення про мудрість як синтез знань сутності речей та “життя в істині", як уподібнення Вищому, опосередковане любов'ю та “серцем”, зумовлює "софійне" ставлення до світу давньоруських книжників. У відповідності до цього ментального стереотипу розглядають тріаду К. Туровський та К. Смолятич. Віра та Надія – то "твердий камінь" пізнання і поведінки людей, а любов – це провідник інтелектуальних пошуків, що спираються на почуття в осягненні "слави і величі Бога" (23, сс. 150-190).

Такі особливості української філософії цього періоду, як софійність, спрямованість на загальний, а не конкретний об'єкт пізнання, відсутність протиставлення віри та розуму, цілісне сприйняття тріади, звернення до серця, етична спрямованість тощо визначили розуміння феноменів Віри, Надії та Любові в наступні періоди її розвитку.

В українській філософській думці 14-18-го століть складалася поліваріантна картина, коли поширення ідей неоплатонізму та аристотелізму в їх християнізованих варіантах, осмислених у межах стильових особливостях трансформованого в нашій культурі бароко доповнювалося впливом ідей Відродження, Реформації та Контрреформації тощо. Поняття Віри, Надії та Любові в творах мислителів цього періоду, зберігаючи змістовну ідентичність з трактуванням їх в християнській культурі, і звичайно, в Київській Руси, мають, разом з тим, відмінності в смислах, акцентах, у виділенні певних аспектів, переосмисленні значення тріади в земному споглядальному або дієвому житті.

У 14-му столітті на замовлення митрополита Феодосія було здійснено переклад праць Псевдо-Діонісія Ареопагіта, котрий за тих часів мав велику популярність та був відомий у багатьох списках. Неоплатонічна містика його творів та вчення про ієрархію опосередковано впливали на формування філософських течій у вітчизняній думці. Віддзеркалення в нашій культурі його ідей щодо осягнення сутності божественного через віру, думок про тотожність красоти та любові, вчення про ступені самовдосконалення тощо ми виявляємо, наприклад, у трактатах "Про єдину істинну православну віру" Василя Суразького, "Треног" Мелетія Смотрицького, у "Посланні до втікших від православної віри єпископів" Івана Вишенського та інших.

Нові

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы