Вера, Надежда, Любовь в философско-религиозной и этической мысли Украины и мировая культурная традиция

напрямки мислення демонструють представники українського Відродження. Гуманізм, інтерес до земних проблем, більш вільні тлумачення та коментарі релігійних сюжетів відбиваються на своєрідній формі вираження та акцентуванні на тих чи інших аспектах Віри, Надії та Любові. Ці поняття пов'язуються з патріотичними мотивами, соціальними сподіваннями, з духовною та тілесною сутністю людини. Так, скажімо, важко уявити, щоб в літературі, орієнтованої суто на ортодоксальне тлумачення Біблії, можна було, навіть мимохідь сказати, що "Богові властиво помилятися", або що "Діва… чи то Бога на людину (о таїна), чи людину на Бога перетворила" (24, сс. 344, 347).

У патріотичних соціально-політичних творах українських гуманістів Віра, Надія, Любов присутні як в неявному (І. Домбровський, А. Чагровський), так і у більш конкретному вигляді (М. Пашковський, Ст. Оріховський). Згідно з останнім, любов до свого народу є однією з чеснот людини. Вона виявляється у готовності до будь-яких випробувань, у виконанні своїх обов'язків, у ставленні до керманичів, а їх – до підданих, у братніх стосунках між людьми, протиставлених родинному егоїзмові. Тільки такою "соборною" любов'ю, втіленою у конкретні справи, можна досягти процвітання рідного краю (25, сс. 36, 41, 48).

Розуміння у творах цього періоду Любові в її трансцендентному значенні визначає розуміння її ролі як рятівника людства, оскільки життя та Віра – від Любові. Віддаючи належне духовності людини, закликаючи пастирів "бути прикладом у мові, спілкуванні, любові, віри і чистоти", українські мислителі звертають увагу на тілесну природу людини та її потреби, на важливість чуттєвості в коханні. В одному з творів, Петро Могила, наприклад, порівнюється з "ясним світлом тілесного сонця", там же згадується "чудове, понад усі форми, тіло", підкреслюється, що "людство відчуло його (Ісуса Христа – І. О. ) тілесну з'яву, а не божественність, і полюбило" (24, с

347).

На виправдання чуттєвості в любові та засудження целібату як протиприродного явища спрямовані окремі статті, послання та промови Ст. Оріховського. Він вважає, що нерозумно виділяти в любові тільки духовне, принижуючи тілесне. Особливо шкідливим є целібат для духовних осіб. Внаслідок цього "стриманість поступилась місцем розпусті, а шлюб – перелюбству" (26, с. 167). Любов та шлюб йдуть від Бога, тому протистояти їм злочинно. Посилаючись на Вергілія, Ст. Оріховський виголошує: "Любов все перемагає!"

Якщо діячі українського Відродження були відкриті до світової, в першу чергу, сучасної їм західноєвропейської культури, часто у власній особі безпосередньо представляючи її (Ю. Котермак-Дрогобич, П. Русин, Лукаш, Ст. Оріховський), то яскравий представник полемістів І. Вишенський відсторонюється від неї, звертається тільки до греко-візантійських, давньокиївських цінностей. Це сприяє поглибленню знань про минуле й збереженню вітчизняних традицій, але водночас веде до духовної замкненості та провінціалізму. Прибічник самозаглиблення та мовчазної зосередженості на таємницях буття (в чому проявляються ареопагетичні та ісіхастські впливи), він пише про Віру, Надію та Любов цілком в дусі ортодоксальних канонів. Вони розглядаються з позицій аскетизму, як "тлінне", тобто тілесне, з його недостойними людини пристрастями та чуттєвістю, як “низьке", як "плід та голос диявола". На противагу ним засноване на вірі “високо духовне” начало шляхом містичного осяяння душі є засобом, за допомогою якого осягається "правди таїнство".

З розбудовою Києво-Могилянської академії (17-те – перша половина 18-го

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы