Отношения государства и церкви в контексте построения гражданского общества
Церковні діячі неодноразово підкреслюють, що представникам влади немає сенсу боятися церкви, адже вона ніколи не загрожувала існуванню держави (навіть атеїстичної). Православна церква завжди вчила віруючих коритися владі, навіть тій, з чийого боку зазнавала гонінь, молячись за неї і визнаючи її. Однак при цьому християни повинні ухилятися від абсолютизації влади, визнаючи її земну, тимчасову цінність.
Яскравим проявом поваги церкви до держави є її теперішні стосунки із українською владою. В одному з інтерв‘ю на запитання журналіста, чи непокоїть його зростаюча неповага до влади, предстоятель УПЦ митрополит Володимир відповів: “Перш за все слід чітко відрізняти анархію від демократії
Вражає християнська смиренність, з якою до Президента звертається архієрейський собор УПЦ з приводу чергового загострення міжконфесійних стосунків в Україні, пов‘язаного із можливим втручанням у конфлікт Константинопольського патріарха. “Ми вдячні, що Ви, як Глава Держави, усвідомлюєте необхідність досягнення міжконфесійного миру в Україні як важливого чинника нормального життя і розвитку нації та докладаєте великих зусиль для усунення непорозумінь і розбрату на релігійному грунті”, – зазначають ієрархи церкви [3]. В офіційній заяві архієрейського собору спостерігаємо спробу відділити президентську позицію щодо питань державно-церковних відносин від реальної політики, яка здійснюється чиновниками. Собор позитивно оцінює заяви Президента про необхідність подолання розколу в православ‘ї і створення Української помісної православної церкви, адже його учасники усвідомлюють, що “ворожнеча на релігійному грунті – це чинник, що веде до напруженості і нестабільності в суспільстві, який послаблює державу”[4]. Однак у проведенні безвідповідальної державної релігійної політики винний не Президент (зазначимо, що УПЦ категорично виступає проти об‘єднання всіх православних України в єдину Помісну церкву), а деякі “безвідповідальні особи”, які “перекрутили ідею церковної єдності і привласнили собі право втручатися в життя Церкви”. [4]
А чи не підтверджують невикоріненність віри у заступництво справедливого “царя-батюшки” слова, якими завершується звернення до Президента: “Сподіваємося на Ваше розуміння бід і скорбот чад УПЦ. Ми багато не просимо: лише надати нам можливість вільно і спокійно молитися і трудитися у Славу Божу і на користь Батьківщині”[3].
Принагідно зазначимо, що датоване тим самим числом звернення архієрейського собору УПЦ до константинопольського патріарха Варфоломія важко назвати зразком смирення: “Втягування Вашої