Виды завещаний и их классификация
Особливо варто звернути увагу на той факт, що заповідальний відказ підлягає виконанню лише у межах вартості спадкового майна, отриманого спадкоємцем, з вирахуванням боргів спадкодавця, якщо такі є.
На практиці може виникнути запитання: чи поширюється зобов'язання з виконання заповідального відказу на спадкоємця, який наділений правом на обов'язкову частку у спадщині (обов'язкового спадкоємця)? Законодавством передбачено виконання заповідального відказу обов'язковим спадкоємцем лише у тій частині, у якій спадкове майно, отримане таким спадкоємцем, перевищує його обов'язкову частку.
Відказоодержувач вправі вимагати виконання зобов'язання від спадкоємця, який прийняв спадщину, але намагається ухилитися від виконання заповідального відказу. Так, ст. 257 ЦК України встановлює трирічний термін позовної давності, який поширюється на право відказоодержувача вимагати виконання спадкоємцем обов'язку виконати заповідальний відказ. Даний термін рахується з дня відкриття спадщини.
Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять, до числа спадкоємців за законом. Тобто відказоодержувачами можуть бути спадкоємці за законом будь-якої черги, а також сторонні особи. Але, на нашу думку, спадкоємець за заповітом не може одночасно бути й відказоодержувачем, оскільки у такому випадку вважається недоцільним мати подвійний статус, адже статус спадкоємця має бути ширшим. Тому частка спадкоємця просто збільшуватиметься за рахунок заповідального відказу.
Але в наведеному у ст. 1237 ЦК переліку суб'єктів не встановлено можливість спадкоємців за правом на обов'язкову частку стати відказоодержувачами. Зі статті 1241 ЦК випливає, що в разі отримання заповідального відказу розмір частки такого спадкоємця має відповідним чином зменшуватися на вартість заповідального відказу
Положення частини першої ст. 1238 ЦК потребують також наукового аналізу, оскільки вони значно розширюють поняття «заповідальний відказ» і «спадщина». Так, важко погодитися з тим, що пропонується надати заповідачу право передавати відказоодержувачу у власність або за іншим речовим правом те, що не входить до складу спадщини та йому не належить. Таке положення не зовсім відповідає загальним принципам права власності, оскільки лише власник вправі розпоряджатися своєю власністю, а інші особи не вправі примушувати або іншим чином зобов'язувати власника щодо розпорядження своєю власністю. Побічно про це положення свідчить ст. 355 КК України.
Наведене положення також суперечить статтям 1216, 1218 ЦК та надає можливість деяким авторам говорити про те, що «зміст заповіту може вичерпуватися заповідальним відказом». Але тоді фактично існуватиме не заповіт, а заповідальний відказ у «чистому вигляді», що у спадковому праві не передбачено.
Тому загалом вважається сумнівною доцільність подальшого існування заповідального відказу у такому змісті, який він має місце у чинному ЦК, оскільки існують поняття «заповіт з покладенням на спадкоємців обов'язків» (ст. 1240 ЦК) і «заповіт з встановленням сервітуту» (ст. 1246 ЦК). Тому нелогічною є послідовність назв статей 1237 ЦК «Право заповідача на заповідальний відказ» та 1240 ЦК «Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків», оскільки термін «відказ» - це за своєю суттю обов'язок, а тому недоцільно їх штучно розділяти.
Про доцільність запропонованої концепції свідчить і ч. 2 даної статті, оскільки поняття «довічне користування будинком» є елементом ширшого поняття «сервітут», регламентованого главою 32 ЦК, та для спадкування за заповітом (ст. 1246 ЦК) у