Возглас - служебная часть речи

План

1. Загальне поняття про вигук

2. Походження вигуків

3. Розряди вигуків за значенням

4. Звуконаслідувальні слова

5. Правопис вигуків. Розділові знаки при вигуках

Використана література


1. Загальне поняття про вигук

В українському мовознавстві дискусійною залишається проблема статусу вигуку. У традиційній класифікації частин мови його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови. Він визначається як окремий і особливий розряд слів, що не має номінативної функції й служить для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень. Такий погляд є досить поширеним.

У питанні витлумачення самого статусу вигуків у сучасному мовознавстві сформувалося три основних підходи.

Перший, услід за традиційним, тлумачить вигуки як слова за такими ознаками:

-         фонетична оформленість,

-         непроникність,

-         однонаголошеність,

-         відтворюваність,

-         ізольованість.

Але, на противагу повнозначним словам, вони, хоч і перебувають у системі лексичних засобів мови, але не мають лексичного значення, тому що позбавлені його основи – понятійно-предметної, понятійно-процесуальної чи понятійно-ознакової співвіднесеності

Зважаючи на відсутність граматичних і словотвірних показників вигуків, представники цього підходу все-таки виділяють їх в окремий лексико-граматичний клас слів, стверджуючи, що він характеризується виразною специфічністю семантики, граматичних ознак і стилістичних функцій.

Представники другого підходу, поділяючи традиційну точку зору на вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними частинами мови і службовими словами, вважають їх еквівалентами синтаксично не членованих речень. Вигукам відводиться важлива комунікативна функція, суть якої полягає в тому, що вони беруть участь у створенні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію або категорично вираженого спонукання.

Третій підхід кваліфікує вигуки як реченнєві дейктичні одиниці, що відображають емоційну реакцію мовця на позамовну ситуацію. Вони виражають його емоційно-чуттєвий, психічний стан, його реакцію на зовнішні і внутрішні подразники тощо. Це узагальнено-усвідомлені мовні знаки для вираження почуттів і волевиявлень людей, їхнього суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу. У реченнєвій концепції вигуки розглядаються у співвіднесеності з логічною основою речення – судженням, яке має у них словесно не виражену, імліцитну основу. Це свідчить про їх віддалену співвіднесеність із  судженням. Реченнєва природа вигуків має свої особливості, що виявляються насамперед у тому, що речення базується на семантиці судження, а вигуки відображають лише емоції, які опосередковано пов’язуються із судженням. У зв’язку з цим вигуки становлять периферію речення. З другого боку, речення і вигуки по-різному співвідносяться з ярусами мовної системи. Речення є одиницею мови і мовлення, що зумовлює його членованість на формально-синтаксичні, семантико-синтаксичні компоненти та компоненти, породжені актуальним членуванням. Вигуки вирізняються своєю спрямованістю у сферу мовлення, тому формально-синтаксичне і семантико-синтаксичне членування на компоненти їм не властиве. Переважання мовленнєвих ознак над мовними спричиняється до посилення ролі інтонаційного оформлення вигуків,  а також контексту в їх семантико-синтаксичному функціонуванні. Усі вигуки супроводжуються специфічною інтонацією – інтонацією видільності, а значна їх

1 2 3 4 5