Возникновение магического реализма, как модернистского течения в литературе Латинской Америки

правило, ніби робили ставку на цивілізацію, раціоналізм, нестримний науковий поступ. Але врешті-решт, у супереч всім сподіванням, впритул підійшли до загрози суспільного самознищення. Можливо, саме цей трагічний досвід й спонукав людство в якійсь мірі повернути собі царину міфу. Однак, мабуть, не заради того, щоб там сховатись, а щоб краще самих себе зрозуміти. [1; 9]

Що ж до Латинської Америки –то вона, на відміну від Європи чи навіть Америки Північної – якраз і явила нам себе, так би мовити, суверенним доменом міфічного. Бо те, що в Європі – чи навіть в Америці Північній –ще ледь жевріє згадка про наївне дитинство людства, тут володіє душею кожного індивіда й тому творить те, що охоче прозивають «колективною свідомістю».

Оте міфотворче світобачення народів Латинської Америки (причому аж ніяк не лише індіанських її аборигенів, а й майже в рівній мірі всіх пізніших прибульців) живиться строкатою мішаниною стародавніх інкських чи ацтекських ритуалів, уламками призабутих або навіть й зовсім чужих тотемічних релігій, занесених сюди чи не з далеких берегів Чорної Африки, і до невпізнання спотворених християнських вірувань. Це світобачення надихається грізною величчю анд, титанічною могутністю річок, непрохідністю неосяжної сельви. Воно – і це, може, є найприкметнішим, -- живиться грандіозністю ацтекських пірамід та гідних подиву храмів майя.

Людина і досі існує у Латинській Америці не лише поруч із «уособленими» міфами, а й у нерозривній з ними єдності. Міфи владно визначають ставлення до навколишнього буття, регламентують норми поведінки

[6;102]

Однак у тих міфів є ще й інший бік. Адже Латинська Америка – це й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, тиранів, диктаторів, яким шлях до влади прокладають багнети, за ті багнети ховаючись, стаючи їхніми бранцями, тирани значно множать беззаконня, злочини, кров та страх. Їхня неперевершена жорстокість, їхня абсолютна байдужість до долі підлеглих виглядають в очах сторонніх спостерігачів якимось—ніби вже й кричуще анахронічним — варварством, притаманним ще як жерцям докумбових часів так і конкістадорам, кривавим завойовникам цих благодатних земель.

А втім, після чорних димів над печами Майданека, Освенцима, Треблінки, після крові сталінського ГУЛАГу оте латиноамериканське варварство вже наче й не бачиться таким вже анахронічним. [1;40]

Усе вищезгадане і обумовило те, що кількість на свій кшталт перейшла в якість, і десь майже водночас тут почали з’являтися оті дивні письменники-міфотворці: аргентинець Хорхе Луї Борхес, гватемалець Мігель Анхель Астуріас, парагваєць Августо Роа Бастос перуанець Маріо Варгас Льйоса, мексиканець Карлос Фуентес, аргентинець Хуліо Кортасар, уругваєць Хуан Карлос Онетті, венесуелець Мігель Отеро Сільва і т. д. , і т. п.

Їхня незвична творча манера дістала дещо шокуючи назву — магічний реалізм. Щоправда, слівце «магічний» в даному разі гострого спротиву, навіть якихось сумнівів ніби й не викликає, оскільки тексти тих авторів і справді досить-таки далекі від будь-якої правдоподібності. Але ж чи є у їхніх творах щось спільне з поняттям «реалізм» ?Особливо, коли пригадати той зміст, який у цей термін вкладався ХІХ сторіччям і, тим паче, - у нас, за радянських часів. Адже і там, і там йшлося про наскрізну соціальність, густу політичну забарвленість, до того ж

1 2 3 4 5 6