Вклад исторического общества Нестора Летописца в развитие украинской исторической науки

в Історичному товаристві Нестора-літописця, була наявність серед його членів людей, які прагнули вивчити й дослідити обряди і традиції, матеріальну культуру українського народу. Імпульсу ж їм надали сама епоха кінця XIX ст. , коли етнографія стала одним із критеріїв національного самопізнання.

З моменту свого виникнення в Історичному товаристві Нестора-літописця, як зазначає М. Дашкевич, велася розробка методики етнографічних досліджень України, розроблялися та складалися для цього програми й опитувальники, оскільки безпосередньо збір "живого" матеріалу є завжди одним із найважливіших джерел поповнення етнографічних знань про населення України. Ще 13 лютого 1883 р. на засіданні Товариства розглядалося питання про організацію комісії для створення "Програми для збирання етнографічно-археологічних даних (про форми суспільних відносин, звичаї, установи) на території Київщини [4, с. 96]. Проте всі ці починання так і не були доведені до кінця. Але вже в 1899 р. схожий задум все-таки вдалося втілити в життя. Членами Товариства до XI археологічного з’їзду в 1899 р. була створена "Програма для збирання відомостей про старожитності" [5, с. 146−155]. Із членів Товариства було організовано спеціальну комісію, яка у квітні 1901 р. звернулася до всіх міських та сільських священиків і народних учителів Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської та Полтавської губерній із проханням дати короткі відповіді на п’ять запитань про стан місцевих старожитностей. Як відмічає І. Каманін, відповіді на запитання були цінним джерелом для висвітлення етнічної історії, дослідження матеріальної та духовної культури Наддніпрянщини, з’ясування впливів та взаємовпливів місцевого населення у побуті, господарстві, одязі, звичаях, обрядах, сімейних і громадських стосунках [6, с. 52].

Активно етнографічна проблематика досліджувалася, обговорювалася на засіданнях та висвітлювалася на сторінках "Чтений в историческом обществе Нестора-летописца"

Одним із найактивніших дописувачів "Чтений…" з етнографічної тематики був О. Левицький. Переважна більшість його статей, заміток, виступів присвячена дослідженню історії сім’ї, сімейного побуту, побутуванню норм звичаєвого права у владнанні сімейних суперечностей. У доповіді "Черты семейно-юридического быта в Левобережной Малороссии во 2-й половине XVIII в. " учений розкриває поєднання норм звичаєвого та писаного права при розірванні шлюбу. О. Левицький підкреслює, що головним фактором розірвання шлюбу у зазначений період була добра воля як чоловіка, так і дружини [7, с. 28]. За нормами звичаєвого права, невинний чоловік, який прощав свою винну дружину, не лише мав право відновити її подружні права, яких її позбавили судовим декретом, а й звільнити її від тієї кари, яка їй була присуджена. Аналогічно могла зробити невинна жінка щодо свого чоловіка [7, с. 29]. Окрім того, приводом до розірвання шлюбу також могла бути злодійство одного із подружжя, чародійство, невжиття з родиною.

Не менш цінною є доповідь О. Левицького "Из истории брачного права и семейного быта в Юго- Западной Руси в XVI и XVII вв. ", яка була прочитана на засіданні Товариства 26 вересня 1905 року [8]. Цінність повідомлення виявляється насамперед в тому, що в ньому розкрито місце та права жінки у тогочасному українському суспільстві. Автор підкреслює, що в XVI–XVII ст. жінка користувалася широкою волею, свободою та незалежністю, майже не поступаючись своїми громадянськими правами чоловіку [8, с. 68]. Незважаючи на те, що, за Литовськими статутами, жінка все життя була під опікою батьків, чоловіка, родичів, реальне її становище було набагато самостійнішим. Навіть дівчата, будучи ще при батьківській

1 2 3 4 5 6