Владимир Антонович

культосвітнього осередку київських національно орієнтованих інтелектуалів.

Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу "Киевская старина", заснованого 1882 р. (виходив до 1906-го, коли на його основі був створений україномовний журнал "Україна") за фінансової підтримки меценатів Г. Галагана і В. Симиренка.

Засновником і першим редактором "Киевской старины", що фактично стала друкованим органом "Старої громади", був київський ліберальний історик Ф. Лебединцев. Журнал публікував ґрунтовні статті з української історії, етнографії, археології, літературознавства, висвітлював життя і творчий шлях українських письменників і мислителів (Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка та ін. ). У "Киевской старине", крім Антоновича, друкували свої науково-популярні розвідки Д. Баталій, М. Драгоманов, О. Єфименко, В. Іконников, А. Кримський, О. Лазаревський, Ф. Лебединцев, І. Лучицький, І. Франко та багато інших — практично всі передові гуманітарії України останньої чверті XIX ст. Друкувалися тут і російські автори, зокрема відомий письменник М. Лєсков, який довго жив у Києві.

На той час остаточно визначаються ідейно-світоглядні позиції Антоновича, його загальний погляд на історичний процес. Змістом історії, на його думку, є не розвиток державних структур, тим паче не політичні перипетії, а народне життя в усьому розмаїтті соціокультурних проявів

Антонович продовжив напрям, започаткований М. Костомаровим. Завданням історика він вважав вивчення життя народу в його розвитку, з особливою увагою до ключових моментів на шляху еволюції. Він наголошував самобутність історії, суспільних і культурних форм українського народу, і визначай початок його формування як етнічної окремішності кінцем XIII — початком XIV ст.

Для пояснення історичних явищ Антонович замість "народного духу", що презентував концепцію романтиків (наприклад, кирило-мефодіївців), висуває на перший план особливості природного середовища й історичного контексту. При цьому він уважно ставиться до антропологічних, психофізичних, господарських, культурно-побутових особливостей народу. Тоді подібна зміна в науконо-світоглядних підходах до розуміння минулого відбувалась і в Німеччині, і в Австро-Угорщині, і в Росії.

В останній період життя Антонович дедалі більше уваги приділяв археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому тере-ні підсумована у працях "Розкопки в землях древлян" (1893), "Археологічна карта Київської губернії" (1895) і "Археологічна карта Волинської губернії" (1902). З його ініціативи в Київському університеті було створено зразкові археологічний і нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя й побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів.

До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою. Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки життя учений працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів з історії України.

Величезною є заслуга Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо

М. Грушевського, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича Дмитра — мистецтвознавця й культуролога, а також політика передреволюційної та революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився вже в еміграції, у Празі.

Антонович і його учні (яких іще називають "київською школою" істориків кінця XIX—початку XX ст. ) заклали потужне наукове підґрунтя всьому кращому, що було створено українською історичною наукою аж до 30-х років XX ст. Сам Антонович брав участь майже в усіх значних суспільно-культурних починаннях і проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах.

Помер Антонович 8 (21) березня 1908 р. , похований

1 2 3 4 5 6