Владимир Соловьев

був переконаний, що істотних причин для тривання окремішності між Римсько-Католицькою та Російською Православною Церквами немає. За умови виявлення кожною зі сторін достатньої ініціативи та взаємної поваги, на думку Соловйова, ідеал християнської єдності та одностайності може бути досягнутий. Цей погляд не був як слід поцінований ані в Росії, ані в Європі того часу. Деякі з католиків, у яких гостював та з якими листувався Соловйов у Європі, сподівалися, що він прийме католицьку віру, і були розчаровані як його неприйняттям їх пропозицій, так і його містичними і явно єретичними інтерпретаціями тріадології у книзі Росія та Вселенська Церква. Соловйов, зі свого боку, не перебував у цілковитій згоді зі своїм католицьким оточенням, і його кореспонденція засвідчує, що саме в цей період, наприкінці 1880-х, проведений ним тривалий час у Європі змусив його відчути й своє російське коріння, і тугу за ним40.

 Декада з 1890 до 1900 рр. ознаменувалася другою значною зміною пріоритетів у діяльності Соловйова, але для цього періоду характерна така ж безроздільна заглибленість у роботу над книгами, яку мислитель проявив і в попередньому десятилітті. Він цілковито залежав від написання книг, від гонорарів за них та від заробітку за свою журналістську працю. Ще більшої невизначеності його положення набувало через обмеження, накладені на нього церковними й світськими цензорами41. Багато років йому було заборонено публікувати статті з богословської тематики, а після 1881 р. він не читав публічних лекцій упродовж десяти років. В останні роки своєї діяльності він не обіймав жодної університетської посади

Тепер його життя точилося переважно поміж Москвою та Петербургом, в якому він зупинявся у Hotel d’Angleterre; деякі з літніх місяців він проводив у маєтках друзів, де можна було працювати у мирній самоті, або у Фінляндії, на березі озера Сайма. Його книги та скромні пожитки були розкидані по домівках різних друзів, у яких він жив. Сучасники Соловйова, як-от А. Ф. Коні, вважали, що такий спосіб життя пасує до його характеру, відповідаючи певній стороні його духовності. Відповідно до цього погляду, Соловйов постає “подорожанином”, вічним прочанином, який не має на цій землі ні коріння, ні дому, людиною, всі погляди та душевні відрухи якої цілковито спрямовані на світ духовний42 (див. у Додатку І подальші міркування щодо цього “пілігримського” образу та поширеної ідеї про позірне зречення Соловйовим “миру”).

 Стосовно романтичних захоплень, дві жінки відіграли особливо важливу роль у житті філософа. Першою з них була його юна кузина Катерина Романова, адресат деяких з найзначніших ранніх листів Соловйова43. Він сподівався і мав намір одружитися із нею, але три речі стали на заваді цьому: незадоволення його батьків ідеєю такого шлюбу, увага, яку виявляв до Катерини у його відсутності старший брат Володимира, Всеволод (що почасти було пов’язане із сором’язливістю Володимира)44, та, зрештою, усвідомлення молодим мислителем того, що праця його життя, присвяченого філософії, була несумісною з одруженням та осідлим сімейним життям45. Іншою жінкою, яка заполонила уяву Соловйова, була Софія Хітрово. Вони належали до одного кола друзів, що утворилося навколо удови графа Олексія Костянтиновича Толстого. Тривала і врешті-решт безрезультатна прив’язаність до Софії Хітрово упродовж, здається, цілих десяти років, та більш швидкоплинні захоплення жінками, які надихнули деякі з його поезій46, надали матеріал рефлексіям Соловйова стосовно природи

1 2 3 4 5 6 7 8