Собственность - сущность, формы

оформлення, що виявляється в тому, що різні суб’єкти власності одержують юридичне право розпоряджатися нею. Право власності фіксує і юридично оформлює функціонуючу систему економічних відносин.

У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрям економічного аналізу власності, іменований неоінституціоналізмом. Однією з найвідоміших теорій цього напряму стала економічна теорія прав власності, представниками якої є такі знані економісти, як Р. Коуз, Д. Норт та ін. Суть їхнього підходу до розуміння трактування власності та її використання як методологіч­ної і загальнотеоретичної основ економічного аналізу полягає в тому, що вони не оперують економічним поняттям власності, а використовують термін «право власності». На їхню думку, власністю є не ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх використання, що охоплює такі права: володіння, виняткового фізичного контролю над паперами; використання, тобто застосування корис­них властивостей благ для себе; управління, тобто вирішення, хто і як буде забезпечувати використання благ; на прибуток, тобто володіння результатами від використання благ; на суверенітет, тобто відчуження, споживання, зміна чи знищення блага; на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища; на передачу благ у спадщину; на безстроковість володіння благом; на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу й на залишковий характер, тобто на існування порушених повноважень, а також заборона на дії, що завдають шкоди зовнішньому середовищу.

Право власності при цьому розуміється як поведінкові взаємини між людьми, що виникають у зв’язку з існуванням матеріаль­них благ та їх використанням. Ці взаємини санкціоновані суспільством через державні закони, адміністративні розпоряджен­ня, традиції, звичаї тощо. Тобто це своєрідні «правила гри», прийняті в суспільстві.

Відносини власності — це насамперед право держави контролювати використання рідкісних ресурсів і регулювати витрати і вигоди, які виникають під час їх споживання

Таким чином, відмітна риса права власності полягає в тому, що феномен власності пов’язаний із проблемою відносної рідкості або обмеженості ресурсів.

Такий підхід уперше був обґрунтований ще в 1871 р. австрійсь­ким економістом К. Менгером у книзі «Засади політичної економії», де він відзначав, що власність своєю основою має існування благ, кількість яких менша порівняно з потребами в них. Тому інститут власності — можливий інститут розв’язання проблем між необхідністю, потребою і можливою пропозицією благ. Невідповідність, яка тут виникає, викликана винятковим характером рідкісних благ.

Отже, відношення власності — це система виключень з дос­тупу до ресурсів; вільний доступ до них означає, що вони нічиї, нікому не належать, або, що те ж саме, належать усім. Такі ресурси не є об’єктом власності, і з приводу їх використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини.

З погляду авторів теорії прав власності вилучити певне коло осіб із процесу вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Зміст і мета специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний мати з них більшу користь. Голов­не завдання визначеності прав власності на ресурси пов’язане зі зміною поведінки суб’єктів виробництва, орієнтації їх на прийняття ефективніших рішень. Саме тому в процесі обміну права власності на певні блага продаються суб’єкту власності, для якого вони

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы