Собственность - сущность, формы

приватного сектору в економіці. Акціонування підприємств підсилює демократичний принцип керування власністю, а націоналізація веде до розширення методів державного керування еко­номікою.

Ступінь зрілості власності багато в чому залежить від того, наскільки в демократичній системі управління економічні суб’єк­ти беруть участь у роботі органів управління господарством. Залучення населення до управління власністю визначається самоврядуванням, що розгортається на рівні бригади і цеху, підприємства, фірми і регіону народного господарства в цілому. Тут діють два принципи прямої і представницької демократії. Принцип прямої демократії діє безпосередньо на виробництві: фірмою або корпорацією керує директорат, акціонерним товариством — збори (правління) акціонерів, для вирішення важливих господарсь­ких чи управлінських рішень збирається рада уповноважених, куди делегують своїх представників окремі ланки економіки, що господарюють, їхні відділки або підвідділки.

Принцип представницької демократії має місце тоді, коли колективи працівників делегують свої повноваження спеціально створеним органам чи установам. Ці органи можуть мати як суто господарський статус (наприклад, союз підприємців, спілка кооператорів і орендарів), так і статус державної установи (міністерство будівництва, комітет з науки і техніки, обласне управління і т. ін. ). Держава повинна контролювати роботу органів представницького самоврядування, тому що завжди є небезпека їх перетворення в бюрократичні установи, котрі втратили належний зв’язок з населенням, яке брало участь в обранні представницького складу подібних державних інститутів управління.

Власність зі своєю системотворною функцією повинна реалізуватися економічно. Найважливішими формами економічної реалізації власності є прибуток домогосподарств і фірм, прибуток підприємців, позичковий відсоток, рента, дивіденд та інші форми збільшення майна. Це відбувається завдяки тим субстанціям, через які проходить власність, — присвоєння, відчуження, розпорядження, володіння і використання власності.

Присвоєння — це процес економічного і юридичного закріплення ресурсів, майна, засобів виробництва, матеріальних благ і послуг, різних видів прибутків за суб’єктом господарювання або фізичною особою. Присвоєння припускає наявність двох сторін відносин власності: суб’єктів і об’єктів присвоєння

Суб’єктами присвоєння є фізичні, юридичні особи; об’єктами присвоєння є ресурси, промислове устаткування, об’єкти виробничої і соціальної інфраструктури, фінансові засоби, об’єкти інтелектуальної власності тощо.

Привласнення передбачає збільшення власності. Якщо цього не стається, то власність утрачає свій економічний зміст.

Основними формами збільшення власності є прибутки домогосподарств, дивіденди і рента. У періоди економічних криз, стихійних лих, воєн, інших природних соціальних потрясінь збільшення власності може призупинитися, вона може обмежитися; але після подібних катаклізмів знову почне приростати.

Привласнення — парна категорія. Другою гранню цього явища виступає відчуження. Відчуження власності — процес розподілу власності, передачі її іншій фізичній чи юридичній особі, перерозподіл між класами або навіть фізичне знищення. Основними формами відчуження є розподіл, перерозподіл і ліквідація власності.

Істотна властивість власності — розпорядження. Розпоряджатися об’єктами власності може тільки реальний власник, що володіє юридичним правом на них. Він може продати власність, пустити її в господарський обіг, здійснити дарування або спадкування, здати в оренду тощо. Інші особи, якщо вони не наділені визначеними повноваженнями, зробити цього не можуть.

Володіння передбачає протягом визначеного терміну певні господарські дії над об’єктами власності: користуватися будинками, устаткуванням, кредитом, землею і т. ін. Користування передбачає витяг з об’єктів власності корисних властивостей для виробництва матеріальних благ чи надання послуг. В остаточ­ному

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы