Собственность и ее место в экономической системе общества

таких форм власності підкреслює і ту обставину, що власністю до певної міри розпоряджаються органи влади на даній території, скажімо, муніципалітет. Муніципальна власність примикає безпосередньо до державної, яка, проте, і на Заході, і в Росії кваліфікується як відмінна від державної. Проте, по своїй економічній природі вони споріднені один одному. Різниця лише в тому, що муніципальна власність пов'язана з бюджетом нижчого рівня і функціонує в територіально обмеженій області національного господарства; власність земель або штатів також не розповсюджується на всю країну.

Державна власність – це закріплення права контролю об'єктів за державою. Державна власність в країнах розвиненого капіталізму зосереджена сьогодні в украй обмеженому спектрі галузей, які по тих або іншим причинам малорентабельні або навіть збиткові, що робить їх непривабливими для приватного капіталу. Йдеться головним чином про соціально-економічну інфраструктуру (залізничний транспорт, комунальне господарство, сфера освіти). У інших галузях є лише «точкові» участі держави у вигляді пакетів акцій ряду фірм. В середньому по розвинених країнах частка державних підприємств в створенні ВВП в 1995 р. не перевищувала 7%. У країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою цей показник складав відповідно 11 і більше 40%.  

Підприємства, що іменуються державними, або цілком належать державі, або воно володіє контрольним пакетом акцій (або, щонайменше, володіє солідною блокуючою меншиною). Юридично їх власником виступають у федеральних державах федеральні і земельні органи (типу земель Німеччини або штатів США, тобто утворення типу суб'єктів федерації в Росії), а в унітарних державах – відповідні центральні і регіональні установи

Фірми і установи (наприклад, в сферах освіти або охорони здоров'я), в яких держава бере участь на рівні нижче блокуючої меншини, можна назвати змішаними.

У країнах з федеральним пристроєм державна власність ділиться на федеральну і субфедеральну, тобто власність регіонів – суб'єктів федерації.

Чітко провести грань між державною і загальнонародною власність важко. Об'єктами загальнонародної власності, по логіці, повинні бути блага, загальнодоступні всім громадянам на рівних правах, такі, як вільні землі, водні і річкові простори, відкриті парки і пляжі, лісові масиви. Якщо можливості використання їх всіма людьми обмежені, то застосовується принцип черговості. А такі місця, як зоопарки, заповідники, що знаходяться у веденні державних органів управління, відносяться вже до державної власності, так само, як і державні підприємства, установи, основні види природних ресурсів, оборонні об'єкти.

Тепер звернемося до зовсім не дозвільного питання: яка з розглянутих форм власності краще? Звичайно це питання стає у вигляді дилеми: державна або приватна власність? Насправді така альтернативна постановка питання неплідна. Повинно йтися про пошук найбільш раціонального, оптимального поєднання обох форм.

Критерій оцінки може бути тільки один: яка форма власності забезпечує в даний історичний момент і у віддаленій перспективі вищий рівень задоволення потреб населення в благах, але обов'язково з урахуванням індикаторів якості життя.

По сукупності цих критеріїв перевагу слід віддати приватній власності, що є в даний час стрижнем розвиненої ринкової економіки країн Заходу. До формування саме такої господарської системи прагнуть соціалістичні країни, що розвиваються і колишні. Вона містить в собі мотиви прибула і конкуренція, реалізація якої приносить найвищу економічну ефективність і якнайкраще задоволення потреб. Проте

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13