Владимир Соловьев
Рефлексії Соловйова відносно причин розриву між східним та західним християнством природним чином мали призвести до переосмислення полеміки між слов’янофілами та західниками. Хоча найвизначніших з учасників цих диспутів, які розгорталися у 1840-х та 1850-х роках – Івана Киреєвського, Олексія Хомякова, Олександра Герцена, – вже не було серед живих, конфлікт тривав між їхніми послідовниками. Соловйов був немало збентежений проявами грубого націоналізму з боку нового покоління слов’янофілів і піддавав це явище суворій критиці30. Свої численні та обсяжні праці, присвячені слов’янофільсько-західницьким диспутам, з яких першу серію було написано у 1883–88, а другу – у 1888–91 рр. , філософ об’єднав під загальною назвою “Національне питання в Росії”31.
Cоловйов, який, подібно до Івана Киреєвського та Олексія Хомякова, сприймав росіян як народ, сильний своєю вірою, відчував, що має повне право критикувати слов’янофілів 1880-х, оскільки вони схилялися, здавалося, радше перед фізичною силою своєї держави, аніж перед її християнськими цінностями. Наразі Соловйов відчув на собі певний обов’язок викривати проповідуваний ними націоналізм та підкреслювати розбіжності між такими людьми, як М. Данилевський, автор России и Европы, та значно освіченішим і толерантнішим Олексієм Хомяковим. Написане Соловйовим у процесі цієї полеміки не завжди бувало витлумачене в якнайкращому світлі: його позірний відхід від слов’янофільського табору в бік табору західників спровокував ворожі відгуки представників обох позицій32. Окрім усього іншого, читачі, можливо, просто не були підготовлені до його полемічних атак, сила й подекуди гострота яких видавалися несумісними з делікатністю поводження філософа.
На 1886 р
1888 року мислитель поїхав до Парижа, де в травні виголосив французькою лекцію під назвою “Російська ідея”36. Наступного року Соловйов написав французькою цілу книгу, і західні європейці отримали можливість познайомитися з його ідеями. У цій книзі, La Росія та Вселенська Церква37, містяться деякі принципові ідеї, які мали бути включені в Історію та майбуття теократії”, а також тут можна знайти пряме визнання особливого статусу папи поміж єпископів Церкви. Для більшості православних такі ствердження прозвучали як зрада православної традиції та ознака особистого навернення Соловйова у римсько-католицьку віру38. На практиці позиція Соловйова ставала дедалі самотнішою: він не наполягав на тому, що окремі члени Православної Церкви мають сповідувати католицизм або “навертатися до Риму”39. Адже, попри розкол між Церквами, що набув повної сили 1054 року, Соловйов