Возглас - служебная часть речи

частина – ще й інтонацією окличності. Інтонація є обов’язковим компонентом вигуків, тому що вона граматично дооформляє їх, указуючи на їх реченнєву природу.

Вигук як мовна одиниця не виражає значення. Воно створюється контекстом, конкретною ситуацією мовлення, що свідчить про мовленнєву природу вигуків.

Ми ж дотримуємось найпоширенішого у  лінгвістичній літературі традиційного погляду: вигук, або інтер’єктив, – це частина мови, що охоплює слова, які не мають номінативної функції, а безпосередньо виражають емоції і волевиявлення, конкретно не називаючи їх. Напр. : Геть! Не глузуй (Л. Укр. ); Не жартуй наді мною, будь ласка, і говорячи, не мовчи (Сим. ); Людей і долю проклинать не варт, їй-богу (Шевч. ).

Академік В. В. Виноградов  у своєму “Граматичному вченні про слово” стверджує, що вигуки становлять у сучасній мові живий і багатий шар суто суб’єктивних мовних знаків, що служать для вираження емоційно-вольових реакцій суб’єкта на дійсність, для безпосереднього емоційного вираження переживань, відчувань, афектів, вольових виявлень. Виражаючи емоції, настрої, вольові спонукання, вигуки не означають і не називають їх.

Вигуки стоять осторонь від повнозначних частин мови, тому що не мають власного лексичного значення і граматичних ознак, а також і від службових слів, бо не виконують властивих їм службових функцій.

Вигукам характерні такі лексико-граматичні особливості:

1) вони не мають предметного значення;

2) не мають граматичних ознак, властивих іменам (рід, число, відмінок) і дієсловам (особа, час, спосіб, вид, стан), вони не змінюються;

3) у них відсутні словотворчі елементи;

4) вигуки, не виконуючи будь-яких синтаксичних функцій, не виступають членами речення, проте можуть утворювати особливі нечленовані синтаксичні одиниці, втрачаючи при цьому своє значення;

5) вигукам властиві особлива інтонація та особлива експресивна забарвленість.

Вигуки можуть субстантивуватись, тоді вони вживаються в реченні в ролі підмета або додатка: Його постійні “Ой“ виводили старого з рівноваги (Цюп. ); Дзвонить, дзвонить в усі кінці! Ну хоч “алло“ почути сонне (Тал

); або присудка:  Заридала Катерина та бух  йому в ноги (Шевч. ); А пташки із гнізда додому якось ляп – Лисичка зараз хап та хап: прехорошенько всіх поїла (Гл. ).

Від вигуків утворюються інші частини мови: ойкати, охоньки, айкання, хекання тощо.  

2. Походження вигуків

За походженням вигуки поділяються на два типи:

1) первинні, утворені давно з окремих звуків: ой!, ай!, о!, а!, е!, ой-ой!, ну!, ба!, ага!, еге! та ін. ;

2) вторинні, або похідні, утворені від інших частин мови, а саме:

- від іменника: жах!, господи!, боже!, матінко!, горенько! та ін. ; 

- від дієслів: подумаєш!, прошу!, прощавайте! та ін. ;

- від іменників у сполученні з займенниками та прикметниками: брат ти мій!, світе мій!, матінко моя! та ін.

Перехід інших частин мови у вигуки називається інтер’єктивацією.

Невелика група вигуків є запозиченими з інших мов: алло! (англ. ), караул! (тур. ), стоп! (англ. ), капут! (нім. ), браво! (італ. ), полундра! (англ. ). Наприклад: Стоп! Ялта! Фу! – Ну, як?(Вишн. ), – Браво,

1 2 3 4 5