Возглас - служебная часть речи
Вигук як мовна одиниця не виражає значення. Воно створюється контекстом, конкретною ситуацією мовлення, що свідчить про мовленнєву природу вигуків.
Ми ж дотримуємось найпоширенішого у лінгвістичній літературі традиційного погляду: вигук, або інтер’єктив, – це частина мови, що охоплює слова, які не мають номінативної функції, а безпосередньо виражають емоції і волевиявлення, конкретно не називаючи їх. Напр. : Геть! Не глузуй (Л. Укр. ); Не жартуй наді мною, будь ласка, і говорячи, не мовчи (Сим. ); Людей і долю проклинать не варт, їй-богу (Шевч. ).
Академік В. В. Виноградов у своєму “Граматичному вченні про слово” стверджує, що вигуки становлять у сучасній мові живий і багатий шар суто суб’єктивних мовних знаків, що служать для вираження емоційно-вольових реакцій суб’єкта на дійсність, для безпосереднього емоційного вираження переживань, відчувань, афектів, вольових виявлень. Виражаючи емоції, настрої, вольові спонукання, вигуки не означають і не називають їх.
Вигуки стоять осторонь від повнозначних частин мови, тому що не мають власного лексичного значення і граматичних ознак, а також і від службових слів, бо не виконують властивих їм службових функцій.
Вигукам характерні такі лексико-граматичні особливості:
1) вони не мають предметного значення;
2) не мають граматичних ознак, властивих іменам (рід, число, відмінок) і дієсловам (особа, час, спосіб, вид, стан), вони не змінюються;
3) у них відсутні словотворчі елементи;
4) вигуки, не виконуючи будь-яких синтаксичних функцій, не виступають членами речення, проте можуть утворювати особливі нечленовані синтаксичні одиниці, втрачаючи при цьому своє значення;
5) вигукам властиві особлива інтонація та особлива експресивна забарвленість.
Вигуки можуть субстантивуватись, тоді вони вживаються в реченні в ролі підмета або додатка: Його постійні “Ой“ виводили старого з рівноваги (Цюп. ); Дзвонить, дзвонить в усі кінці! Ну хоч “алло“ почути сонне (Тал
Від вигуків утворюються інші частини мови: ойкати, охоньки, айкання, хекання тощо.
2. Походження вигуків
За походженням вигуки поділяються на два типи:
1) первинні, утворені давно з окремих звуків: ой!, ай!, о!, а!, е!, ой-ой!, ну!, ба!, ага!, еге! та ін. ;
2) вторинні, або похідні, утворені від інших частин мови, а саме:
- від іменника: жах!, господи!, боже!, матінко!, горенько! та ін. ;
- від дієслів: подумаєш!, прошу!, прощавайте! та ін. ;
- від іменників у сполученні з займенниками та прикметниками: брат ти мій!, світе мій!, матінко моя! та ін.
Перехід інших частин мови у вигуки називається інтер’єктивацією.
Невелика група вигуків є запозиченими з інших мов: алло! (англ. ), караул! (тур. ), стоп! (англ. ), капут! (нім. ), браво! (італ. ), полундра! (англ. ). Наприклад: Стоп! Ялта! Фу! – Ну, як?(Вишн. ), – Браво,