Возглас - служебная часть речи

вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо: гав-гав, кахи-кахи, брязь!, дзелень-дзелень! Наприклад: Дзень-дзелень. . . дзень-дзелень! Сильний різкий дзвінок вдарив у передпокої (Коц. ); Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м’яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп. . . (Цюп. ).

Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. Їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв’язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями.

В академічній граматиці сучасної української літературної мови підкреслюється, що про звуконаслідувальні слова “треба говорити як про окрему категорію слів, яка примикає до вигуків, але не зливається з ними повністю”.

У зв’язку з існуючою у лінгвістичній літературі реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення – судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу. Крім того, вигуки є соціально усвідомленими  і загальновизнаними в мові певного народу знаками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч вони залежать від мовленнєвого контексту і ситуації висловлення. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням. Звуконаслідувальні слова, на відміну від вигуків, у мовленні можуть бути разовими і не ставати одиницями мови

Звуконаслідування відрізняються від вигуків своєю різною фонетичною варіантністю, про що свідчить їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, які функціонують як фонографічні синоніми, наприклад: тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

З синтаксичного погляду звуконаслідування можуть функціонувати як:

1) нечленовані речення, наприклад: Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі: – Пугу! Пу-гу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати! (Ярм. );

2) присудки, наприклад:  – Мовчу я, а в самого серце тільки стук – стук – стук, стук – стук – стук (Тют. ).

3) відокремлені обставини, наприклад: Кує зозуля, б’ючи молоточком у кришталевий дзвін своє  ку-ку! ку-ку!,  і сіє тишу по травах (Коц. ).

4) субстантивуючись, звуконаслідування можуть виступати у функції підмета, наприклад: Твоє журливе “ку-ку” спливало, як сльози по плакучій березі (Коц. ); чи додатка, наприклад: І вітер, як жебрак на лірі, Своє маленьке “лірі-лірі” Стихенька бренькає під плотом (Леп. ).

Звуконаслідувальні слова, як і вигуки, служать для творення іменників і дієслів: дзенькати, дзенькіт; гупати, гупання; квакати, квакання  тощо.  

5. Правопис вигуків. Розділові знаки при вигуках

Вигуки, що повторюються або вимовляються протяжно, пишуться через дефіс. Наприклад: Михайлику, Михайлику, го-ов! – наспівно обізвався біля верб Любин голос; Іду. Коли чую: кулемет як засокоче: со-ко-ко-ко. А потім гармата як ревне: гур-гур! А земля – хилить, хилить. Ну, хоч і не страшно мені, а покотився галушкою в рів (Ст. ); Тью-і,

1 2 3 4 5