Возникновение и начальное развитие феодальной монархии

права, як батько патріархальної родини був власником самої родини і всього, що їй належить». Все це дозволяє нам зробити висновок, що M. M. Покровський обстоював феодальну суть князівської влади.

Але далі в цьому ж розділі M. M. Покровський каже: «Військово-торговельні асоціації, спочатку чисто імпровізовані, далі все більше й більше сталі, періодично висували з свого середовища вождів, які виступали перед сусідніми народами як князі Русі». Ця подвійність погляду на соціальну суть князівської влади вичерпно виявлена Покровським у його зауваженні: «Найманий сторож у місті, князь, був хазяїном, вотчинником на селі».

Уже той факт, что M. M. Покровський застосовує до князя термін Ключевського «найманий князь», повинен примусити нас припускати існування якоїсь вищої сили, від якої він залежав. Такою силою є народ. «Давньоруські республіки, — каже Покровський, — почали аристократією походження, а кінчили аристократією капіталу. Але в проміжку вони пройшли стадію, яку можна назвати демократичною: в Києві вона припадає якраз на першу половину XII ст. В цей період хазяїном руських міст справді е народ». Але M. M. Покровський схильний визнати, аналізуючи договори перших князів з Візантією, що Рюрик і його наступники були такими ж «найманими сторожами».

Органом народної влади, за M

M. Покровським, є віче. Він дає ту ж характеристику віча, яка була поширена в попередній історіографії. Він цитує слова Сергеєвича: «Віча збираються в усіх волостях. Вони являють думу волості. Таке свідчення сучасника. Немає найменшої підстави запідозрювати його правдивість». Подібно до Сергеєвича і Владимирського-Буданова, Покровський вважав, що на вічі був присутній весь народ, тобто всі дорослі чоловіки, здатні носити зброю. Взаємовідносини між вічем і князем, за Покровським, визначаються тим, що віче було втіленням тієї матеріальної сили, на яку безпосередньо спирався князь у боротьбі зі своїми суперниками. Князівська дружина, яку рахували звичайно сотнями і яка рідко збільшувалась до тисячі, була з військового погляду чимось середнім між загоном охоронців і головним штабом. Це була якісно краща в розумінні бойової підготовки частина війська, але кількісно вона була така слаба, що в Новгороді, наприклад, князі навіть ніколи не пробували спертись на неї проти озброєного віча.

«Без міських воїв не можна було робити жодного серйозного походу і відмовлення їх коритися князеві було фактичним кінцем його влади. Він без ніякої «революції», в нашому розумінні, переставав бути князем, тобто воєначальником. Бо, якщо віче було самодержавною армією, то весь сенс існування князя полягав у тому, що він був головнокомандуючим цієї армії, теж самодержавним, поки вона слухалась, і безсилішим, ніж усякий сільський староста, як тільки наставало протилежне». Покровський сам відзначає, що його порівняння князя з сільським старостою — не прохоплення на слові. «Порівняння князя Київсько-Новгородської Русі з сільським старостою, «якому кожний у мирі покірний, але весь мир за них вищий і може зміняти й карати», належить не нам, а К. Аксакову. При всіх своїх наукових хибах слов’янофільська схема руської історії через особливості того погляду, під яким вона розглядала руську дійсність, має за собою велику заслугу; вона по суті вже 60 років тому поклала край тій модернізації давньоруських політичних установ, яка з князя робила царя в новітньому розумінні цього слова».

1 2 3 4 5 6 7 8