Выдающийся ученик Платона Аристотель

що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині. Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Аристотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Аристотеля, у пізніших Аристотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Аристотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Аристотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання.

6. Велику увагу присвячує Аристотель і етиці (головний твір "Нікомахова етика"). Освітлення етичних питань він веде на конкретному матеріялі, змальовуючи різні типи людської поведінки, різні типи (габітуси) людей, що мають ті або інші чесноти або пороки. Пізніше учень Аристотеля, Теофан, мабуть, виходячи з цього зразка, написав "Характери", збірку характеристик людських типів. До традиції перейшло твердження Аристотеля, що доброчинність є "середина" ("золота середина") між двома протилежностями, — недостатньою ступенню певної властивости та її занадто значним присиленням. Це треба розуміти в кожнім разі не як вимогу йти якимось середнім шляхом: "середина" в Аристотеля є до певної міри найвища форма даної психічної властивости. Так "мужність" є "середина" між боягузством та божевільною сміливістю, що обидві є моральні збочення (пороки), "поміркованість" — середина межи тупістю, байдужістю до всього, та "нестриманістю", "щедрість" — середина між марнотратством та скупістю і т

д. Аристотель, як вже бачимо з цих прикладів, знає значно більше чеснот, аніж Платон. Спис чеснот Платона він доповнює, зокрема важлива чеснота — типово грецька — є "великодушність" в сенсі певної душевної величі, що веде до вчинків великого масштабу, без зайвих та дріб'язкових застережень та сумнівів. Інші чесноти він розподіляє, як от "справедливість", в якій він вбачає дві форми: "розподільна справедливість" ("кожному своє") та "урівняльна справедливість", що виправляє ті хиби, недостачі, які існують або повстають через порушення законів. Досягнення доброчинности є — як в грецькій традиції взагалі — евдемонія, блаженство. До головних елементів його належить "приязнь" (філія), що до певної міри протистоїть чеснотам, як певне позитивне придбання людини. В грецькій традиції є також переконання Аристотеля, що чесноти, правильну "середину" межі хибними збоченнями знаходить розум. Отже, розум (знаття) залишається і в нього основним етичним чинником.

7. Аристотель подав і виклад "політики" (окремий твір, під цею назвою), як підготовчу працю до неї він написав історію 158 грецьких конституцій; з них головну — Історію атенської конституції знайдено в кінці минулого віку серед папірусів новознайдених. Хоч людина і є за Аристотелем "політична (себто суспільна, соціальна, така, що творить державу) тварина", але в нього держава не дістає такої самовлади над індивідуумом, як це є у Платона. Та Аристотель і не утопіст: він не малює образу ідеальної держави, а подає теорію усіх форм державного устрою — позитивних і негативних (це зробив, до речі, також і Платон). Ідеал Аристотеля помірковано демократичний, але він визнає в окремих місцях і окремі позитивні риси

1 2 3 4 5