Высшие органы государственной власти

влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів.

За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм - це система такої взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або, в наш час, особливої і достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму означає, що його не слід пов`язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманне кожній демократичній країні.

Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і головні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дозволяє скласти об`єктивну уяву про те, як реалізуються засади теорії народного представництва, наскільки їх природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки через аналіз загальних закономірностей побудови та визначення основних функцій парламентів і при врахуванні відповідних особливостей, притаманних окремим країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, їх справжнє місце в державному механізмі.

Термін “парламент” має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко носять іншу офіційну назву. Найбільш поширеною з них є національні збори

Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодержавного органу. Близькими за змістом до неї є назви: народні збори (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або державні збори (Естонія і Угорщина). В деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного устрою - федеральні (союзні) збори (Росія, Швейцарія). Що стосується скандинавських країн, то тут парламенти мають суто індивідуальні назви. Наприклад, у Данії це фолькетінг, в Ісландії - альтінг, в Норвегії - стортінг, в Швеції - рікстаг. Нарешті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як законодавчі збори (асамблея) або палата представників (депутатів). Всі ці назви так чи інакше вказують на одну з головних формальних прикмет представництва - колегіальний характер відповідних державних органів.

Будова парламентів

Одним із вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища і при визначені особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. В свою чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є їх двопалатність, або бікамералізм.

 Двопалатність довгий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їх боротьбі за політичну владу. В наш час Існування верхніх палат перш за все пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Деякі вважають, що верхні палати мають стимулювати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес і виключене прийняття непродуманих і поквапливих рішень. Визначаючи інші аргументи в обгрунтуванні двопалатної побудови парламентів слід також відзначити, що у федераціях вона вважається чи не обов`язковою і пояснюється необхідністю

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11