Взаимоотношения добра и зла

узагальнень. Так, у межах діалектичної філософської традиції, від Гегеля до основоположників марксизму й далі, утверджується парадигма (взірець) розуміння взаємовідношення добра і зла в дусі класичної діалектики суперечностей — як цілковитого взаємоопосередкування, взаємопроник­нення і взаємопереходу між ними. В суспільній свідо­мості вкорінювалася, аж поки не стала загальним місцем, думка про те, що зло в історії виявляється чи не найбільш вдалою і природною формою втілення певного кінцевого добра, що добро безсиле, поки не знайде доступ до «злих» важелів реального прогресу, що добрі наміри самі по собі тільки й ведуть, що до пекла, і т. д. , і т. п. Девізом цього діалектичного розуміння, що інколи й сьогодні сприймається як єдино можливе, можна було б поставити відомі слова Мефістофеля з гетевського «Фауста»:

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

У цілковитій відповідності із цим мефістофелівським гаслом у філософії історії Гегеля зло осмислюється як реальний двигун суспільного прогресу: саме кори­столюбство, любов до влади та інші низькі пристрасті людини головним чином і рухають, за Гегелем, коліща­та історичного поступу, спрямованого до кінцевої сво­боди й добра. Ще виразніше про зло як рушійну силу історичного прогресу висловлювався Ф. Енгельс

Перетворюючись у реальності соціального життя на безпосередньо практичну настанову, дане уявлення породжувало моральну нерозбірливість у виборі засобів здійснення ідеальних цілей, вело до виправдання на­сильства й жорстокості. Всі ці втілення «діалектики добра і зла» добре відомі нам із власного соціального досвіду; відомі вони й у світі.

Істотним наслідком утвердження в суспільній сві­домості подібної діалектики виявилося те, що в межах доброчинної, здавалося б, діяльності стала можливою своєрідна ейфорія щодо зла як начебто необхідного для досягнення тієї чи іншої позитивної моральної мети. Стало можливим хвалитися міццю біцепсів, «крутістю» поводження з людьми, кількістю танків і боєголовок, убачаючи в усьому цьому не лише прояв власної сили (що завдає радості й дикуну), а ще й певний натяк на святість своєї мети — адже чим більше зла мусимо ми вчинити задля нашого гіпотетичного добра, тим, значить, саме це добро має бути вище, могутніше й світліше!

Лише у XX ст. , коли «необхідне» зло, нагромаджу­ючись у житті людей і суспільства, загрожувало вже стати «непрохідним», таким, крізь яке взагалі неможли­во пробитися нікуди, — почала набувати поширення інша, альтернативна парадигма в розумінні співвідношення добра і зла. Згідно з нею, діалектична напруже­ність і взаємопереплетіння цих двох полюсів утілю­ються саме в незмінну актуальність вибору між нача­лами добра і зла на кожному з етапів реалізації люд­ських цілей, у розуміння того, що ситуація такого вибору залишається для людини завжди відкритою. Іншими словами, на передній план виходить потреба у відпові­дальному моральному осмисленні кожного із значущих елементів цілеспрямованої діяльності людини.

Адже вся сучасна історія свідчить, що мало тільки бажати добра — добра, як вони його розуміли, нерідко хотіли й найжорстокіші тирани, — мало і працювати задля його реалізації. Важливою є здатність добром робити добро — так вибудувати конфігурацію своєї дії, своїх учинків і стосунків, щоб за будь-якого позитив­ного ефекту вони завдавали щонайменше зла людям і довкіллю. Надихаючими ознаками руху в цьому на­прямі є поширення засад етики ненасильництва, екологізація сучасної свідомості тощо.

Наведені загальні міркування діста­ють

1 2 3 4

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные