Ядерное разоружение Украины в свете новых мировых тенденций

майбутньому набути статусу без’ядерної держави як одностороннє зобов'язання, і різноманітні спроби обговорити це питання трактувало як відмову від взятих на себе забов'язань. У зв'язку з цим здій-снювався дипломатичний та еконо-мічний тиск на Україну, який постійно посилювався;

По-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Білорусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залиши-лася лише на словах як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання - чи не повер-нуться мобільні ядерні комплекси СС-25 на її територію, після інтегра-ції Росії та Білорусі?

По-третє, продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних над-держав стосовно України не сприяло створенню принципово нового меха-нізму ядерного роззброєння, який грунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;

По-четверте, міжнародне співтова-риство впритул не помічало тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хотіло їх обговорювати. А такі проблеми реально існували. Це, в першу чергу, проблема статусу стра-тегічних ядерних сил, розташованих на території України. Де-факто на території України були розташовані ядерні сили, які перевищували за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Ці сили ставили Україну на 3-тє місце серед ядерних держав світу. До січня 1994 року на території України перебувало 1652 ядерні боєголовки. З них 1240 базувалися на міжконтинентальних балістичних ракетах (СС-19С - 130 одиниць (несли 780 ядерних боєпри-пасів) та СС-24С - 24 одиниці (несли 460 боєприпасів)

На літаках страте-гічної авіації - 412 боєприпасів).

Поставало питання - чиї ядерні ракети були розташовані на території України? Оскільки мова вже йшла про стратегічні сили СНД, то приєднання України до Договору СТАРТ-1, Лісабонського протоколу (стаття 5 якого визнавала Україну, Білорусь та Казахстан у якості неядерних держав) де-юре позбавляло Україну права яким-небудь чином впливати на лікві-дацію ядерних сил на своїй тери-торії. [4] У цьому випадку ядерна зброя фактично ставала власністю Росії. А за умов відсутності будь-яких двосторонніх домовленостей між Україною і Росією у цьому питанні - будь-які дії Росії (порядок і терміни ліквідації ядерних ракет, або висадка військового десанту для "забезпе-чення безпеки і захисту ядерних об'єктів) - були б сприйняті міжна-родним співтовариством як законні й справедливі дії держави, яка володіє ядерною зброєю.

Намагання США й Росії підштовх-нути Україну до підписання договору про нерозповсюдження ядерної зброї в ролі неядерної держави без відпо-відних попередніх двосторонніх домовленостей були абсурдні за змістом, оскільки подібні дії пов-ністю ігнорували реальну ситуацію з ядерною зброєю, яка склалася після розвалу ядерної наддержави. Більше того, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), навіть потен-ційно не передбачав можливості роз-паду ядерної держави і не мав будь-яких механізмів розв'язання такої проблеми.

Таким чином, спроби застосувати старі механізми до вирішення якісно нової проблеми ядерної безпеки - не давали і не могли дати бажаних результатів.

Наступна проблема ядерного роззброєння України була пов'язана з економічними труднощами. Знищення ядерної зброї і виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та ДНЯЗ вимагало значних коштів, яких в Україні не було. На створення ядерного потен-ціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17 відсотків валового національ-ного продукту, а кожна розкомплек-тована ядерна

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Похожие работы