Ядерное разоружение Украины в свете новых мировых тенденций

Сполученими Штатами Америки про скорочення й обме-ження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 року і Лісабонський протокол, підписаний Україною 23 травня 1992 року, а також тих рішень Парламенту та Уряду України, які приймалися з цих питань (Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року; Заяви Верховного Ради "Про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 року; Постанови Верховної Ради України "Про до-даткові заходи щодо знаходження Україною без'ядерного статусу від 9 квітня 1992 року, Постанови Вер-ховної Ради "Про ратифікацію договору між Союзом Радянських Соціалістичних республік і Сполу-ченими Штатами Америки про скоро-чення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь", підписаного у Лісабоні 23 травня 1992 року, а також тристоронньої угоди між Україною, США і Росією від 14 січня 1994 року.

Центральною ланкою в цьому ланцюзі є Договір про нерозпов-сюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року. Значення цього документа полягає в тому, що він перешкодив неконтрольованому процесу поши-рення ядерної зброї, стримав гонку ядерних озброєнь в умовах біполяр-ного протистояння протилежних сус-пільних систем. Необмежене поши-рення ядерної зброї рано або пізно призвело б до його використання в численних локальних, або регіональ-них конфліктах за дуже ймовірним сценарієм переростання обмеженого ядерного конфлікту у глобальну ядерну катастрофу.

Другим кроком на шляху ядерного роззброювання став Договір між СРСР і США "Про скорочення й обмеження стратегічних наступаль-них озброєнь", підписаний у Москві 31 липня 1991 року.

І перший, і другий документи, були надзвичайно важливими і необхід-ними, проте не могли передбачити можливість розпаду ядерної супер-держави, коли разом з незалежністю нові суверенні держави одержували у спадок ракетно-ядерну зброю. Реак-цією на ситуацію, що змінилася, став Лісабонський протокол від 23 травня 1992 року. Цей документ, який є невід'ємною частиною Договору про нерозповсюдження, визначив право-наступників колишнього Радянського Союзу по виконанню зобов'язань у питаннях скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Ними стали Республіка Бєларусь, Республіка Казахстан, Російська Федерація й Україна.

Поряд зі статтями, що визначають порядок і зобов'язання сторін по виконанню Договору, Лісабонський протокол містить статтю 5, де було сказано "Республіка Білорусь, Рес-публіка Казахстан і Україна приєд-нуються у можливо найкоротший термін до Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року в якості держав - учасниць, що не володіють ядерною зброєю, і негайно приймають всі необхідні дії з цією ціллю у відповідності до їхньої конституційної практики". Імпера-тивна форма статті, свідчила про наполегливе прагнення і Росії, і США не допустити розширення ядерного клубу, більш того, Росія зайняла жорстку позицію і заявила про те, що буде виконувати умови договору СТАРТ-1 тільки після приєднання України до договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї в якості неядерної держави.

Якби Україна в цих умовах під-далася тиску і підписала Договір, вона так і не змогла б вирішити ряд надзвичайно важливих для її безпеки питань, як-от:

питання про статус ракетно-ядерних сил, розташованих на її території;

про гарантії національної безпеки з боку ядерних держав;

про контроль за розукомплекту-ванням і знищенням ядерної зброї, яка вивозилась з території України;

про матеріальну компенсацію за тактичну і стратегічну зброю;

про технічну, фінансову, організа-ційну допомогу з боку ядерних держав у питаннях демонтажу і вивозу ядерної зброї.

18 листопада 1993 року Верховна

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Похожие работы