Общая характеристика развития методики преподавания иностранных языков в высших учебных заведениях Украины (60-е годы ХХ века)
Загальна характеристика розвитку методики викладання іноземних мов у вищих навчальних закладах України (60-ті роки ХХ століття)
Для сучасної школи України характерними є пошуки нових педагогічних технологій, оновлення змісту освіти, орієнтація на опанування інновацій [6,19]. У зв’язку з цим більші вимоги ставляться до професіоналізму вчителя: рівня його знань, умінь, навичок, педагогічної культури, особистісних якостей. Ці вимоги офіційно затверджені в Конституції та Законах України „Про освіту”, „Про вищу освіту” тощо [7].
До особистості педагога сучасне суспільство ставить якісно нові вимоги, які визначають необхідність професійного самовдосконалення вчителів. Таким чином, існує потреба у вивченні та усвідомленні історичного досвіду, що дозволить використати ідеї, які допоможуть підвищити рівень кваліфікації сучасного педагога.
Рівень викладання іноземних мов у педагогічних ВНЗ та питання методичної та професійної спрямованості підготовки майбутніх учителів цієї спеціальності висвітлювали у своїх наукових доробках В. Андрієвська, К. Бакулін, Б. Бєляєв, В. Ваганов, О. Вєтохов, М. Грищенко, С. Завало, О. Станішевська, В. Шморгун та інші.
На початку 60-тих років ХХ століття школа, вступаючи в новий період свого розвитку, зміцнювала зв’язки з життям, перебудовувала роботу в напрямі тісного поєднання навчання з працею [8]. Успіхи перебудови загальноосвітньої школи залежали насамперед від учителя, від його педагогічної майстерності, готовності працювати по-новому. Вчитель повинен був мати достатню педагогічну підготовку та відповідні практичні уміння і навички
Протягом 1959-1961 років в Україні було здійснено ряд заходів, спрямованих на поліпшення професійної підготовки майбутніх учителів, серед яких Постанова ЦК КП України від 13 липня 1959 р. „Про стан і заходи дальшого розвитку педагогічної науки в Українській РСР”, Постанова ЦК КПУ „Про поліпшення вивчення іноземних мов” (1961р. ) та інші. Відповідно до потреб школи, було уточнено спеціальності педагогічних кадрів. Філологічні факультети почали готувати вчителів з таких спеціальностей, як українська (російська) мова, література й іноземна мова; іноземна мова і вихователь школи-інтернату [5,10].
З 1959/60 навчального року в педагогічних інститутах було запроваджено нові навчальні плани і програми, спрямовані на підвищення науково-теоретичного рівня викладання й посилення професійної, зокрема практичної, підготовки майбутніх учителів.
Сутність навчального процесу відображали форми і методи навчання. Наприкінці 50-тих років навчання іноземних мов грунтувалося на офіційно визнаному свідомо-зіставному методі. Його суть зводилася до розшифровування іншомовних текстів чи зашифровування своїх думок, виражених засобами рідної мови. В результаті такої „лінгвістизації” методики студенти здобували лексичні й граматичні знання, але практично володіти мовою не навчалися [4,138].
Саме з цих причин Б. В. Бєляєвим було зроблено спробу обгрунтувати новий метод, який отримав назву „свідомо-практичний” і став основним у 60-тих роках ХХ століття. Дослідник наголошував, що тільки практика забезпечує знання мови, а тому треба спонукати „переважно до слухання, говоріння, читання й письма іноземною мовою”. Принципи навчання іноземних мов, на думку Бєляєва Б. В. , повинні характеризувати цей метод вже не мовною (теоретичною), а мовленнєвою (практичною) спрямованістю:
- використання іншомовної мовленнєвої діяльності як головного чинника вивчення мови,
- розвиток у студентів мислення іноземною мовою,
- практичне засвоєння іншомовних засобів спілкування,
- безпосередньо-інтуїтивне засвоєння мови,