Защита информации к.р1

46 закону України "Про інформацію", визначаючи, яка інформація не підлягає розголошенню, відмежовує державну та "іншу передбачену законом таємницю" від лікарської таємниці, таємниці грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення, листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, очевидно, не вважаючи зазначені "таємниці" таємною інформацією. Ці непорозуміння мають бути ліквідовані шляхом чіткого окреслення меж та критеріїв різних категорій інформації з обмеженим доступом.

Також необхідно встановити, до якої категорії інформації з обмеженим доступом належать персональні дані (відповідно до Конституції - інформація про особу). Крім того, необхідно визначити власника таких відомостей - особу, якої стосуються такі відомості, або відповідні органи (останніх доречніше вважати володільцями, а не власниками), визначити кількість інформації про громадян, яка може бути одержана законним шляхом.

В іноземних державах на державні органи покладений обов'язок зберігати інформацію, яка носить характер персональних даних, у таємниці незалежно від волі власника, оскільки вона (інформація) збирається також незалежно від його волі, тобто такі персональні дані вважаються таємною інформацією. Щодо збирання інформації недержавними органами, ця інформація визнається конфіденційною і поширюється згідно до передбачених власником умов.

Разом з тим, згідно ст. 32 Конституції України, персональні дані можуть і не вважатися захищеною законом таємницею (ч. 3). Ч. 2 ст. 32 передбачає, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, i лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Тобто, якщо випадки збирання персональних даних державними органами є такими винятками (за ст

32), то персональні дані є конфіденційною інформацією (а якщо не допускається здійснення інформаційних процесів щодо конфіденційної інформації про особу, вони, очевидно, дозволені щодо відкритої інформації - тобто, за статтею 32 Конституції, можливе і її існування). Що ж стосується тієї інформації, яка була зібрана "у випадках, визначених законом" державними органами, законодавство (зокрема Конституція України) не визначає її подальшої долі, тобто не встановлює, чи належить зазначена інформація до категорії таємної. До того ж ч. 3 ст. 32 встановлює, що громадяни не можуть знайомитись з відомостями про себе, які є не тільки державною, а й "іншою передбаченою законом таємницею" (тобто за змістом цієї норми персональні дані, зокрема відомості, що становлять зміст медичної та банківської таємниць, не можуть належати до таємної інформації, або ж особа, якої стосуються зазначені відомості, не може знайомитись з ними) - тому всі ці питання потребують уточнення на рівні закону.

Таким чином слід зазначити, що регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, є "білою плямою" в законодавстві України. Це зумовлено не лише відсутністю чіткого розмежування конфіденційної та таємної інформації, але й безсистемним та недбалим викладенням положень, які стосуються будь-якої інформації з обмеженим доступом, якщо вона не становить державної таємниці, непридатністю відповідних норм до практичного застосування. Усунення зазначених недоліків є обов'язковою передумовою розвитку інформаційного законодавства України, в тому числі й законодавчих основ системи захисту інформації.


2. Захист інформації на підприємстві

Інформація цінувалася у всі часи. Щоб володіти нею відбувалися вбивства, війни. В наші дні вона має не меншу цінність. Ця цінність може визначатися не тільки кількістю праці витраченої на її створення, але і кількістю прибутку, отриманого від її можливої реалізації.

Проблема захисту інформації: надійне забезпечення її збереження і встановлення

1 2 3 4 5 6 7 8