Замученная песня (Кобзарство)

Закатована пісня (Кобзарство)

 "Ой скажи ж ти, вітре, де біліють кості

Довговусих, мудрих сивих співунів?

Бо не знає ненька Україна й досі,

Де лягли у землю двісті кобзарів"

( В. Рафальський. "Дума про кобзарів")

У всі часи кобзарів переслідували. На них полювала польська шляхта, над ними знущалася царська поліція… Але, незважаючи на все це, кобзарство жило в народі. І не просто жило – воно діяло! Скільки найкращих синів і дочок українського народу виховалося на кобзарських думах! Скількох кобзарська пісня підняла на боротьбу проти гнобителів!

Та ніколи кобзарство не переживало таких утисків і переслідувань, як за часів Сталіна. Все було спрямоване на викорчування кобзарства як явища. Звернімося до фактів. Федір Лавров у книзі «Кобзарі» (К. , Мистецтво, 1980, стор. 42–45) наводить матеріали про те, що на початку нашого століття «…в самій тільки Київській губернії, за підрахунками статистичного комітету, було 239 кобзарів і лірників… лише в невеликих районах двох повітів Харьківському та Богодухівському… нараховувалось 28 кобзарів і 37 лірників. У Полтавській губернії зібрано відомості про 76 кобзарів, у Чернігівській – про 25». Якщо взяти до уваги те, що кожен кобзар мав по кілька учнів, то приходимо до висновку, що чисельність народних співців була досить-таки значною…

А коли в квітні 1939 року скликають так звану «Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України», на неї могли зібратися лише 30 народних співців

Постає закономірне запитання: невже кобзарство, яке віками переживало тяжку наругу і переслідування, зберігало свою чисельність навіть у часи найжахливішої русифікації і нищення українства російськими монархами, за порівняно короткий час Радянської влади так різко скоротилося?

Харківська молодіжна патріотична організація «Сокіл» поставило собі за мету дослідити цю страшну трагедію українського народу. Наведу деякі матеріали, насьогодні вже зібрані «Соколом».

Компанію переслідування кобзарів ми спостерігаємо вже в кінці 20-х років, коли ставилося під сумнів навіть право на саме існування кобзи-бандури. У пресі того часу читаємо: «Можна сміливо стверджувати, що кобза вмерла разом зі своєю епохою, бо новий економічний і культурний етап вимагає нових пісень і нової музики». Або: «Якщо ми зараз пропагуємо не плуг, а трактор, не каганець, а електричку, то чи можливо одстоювати кобзу – цю музичну соху?!». Висновок з таких статей завжди один – «кобза надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури» і тому її треба відкинути як ворожий інструмент, а замість неї поставити … «кудесніцу-гармошку», яка може стати і до певної міри вже стала знаряддям музичного виховання мас…». Гоніння на бандуру, а значить і на тих, хто грав на ній не обмежуються пасквільними статтями у пресі. На практиці робиться все для того, щоб не допустити широкого використання кобзи-бандури. Починаючи з 1930 року «раптово» розпадаються «через відсутність тверезого керівництва» (як тоді писалося) численні кобзарські гуртки та сільські «капели бандуристів».

Але по-справжньому відкрита й «узаконена» боротьба за викоренення кобзи-бандури, а разом з тим і кобзарства починається з пленуму Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв, що відбувся у грудні 1933 року. На цьому пленумі виступає з доповіддю А. Хвиля, котрий був причетний до репресій десятків видатних діячів культури України. Хвиля закликає оголосити кобзу та бандуру «класово ворожими»

1 2 3

Похожие работы