Зарождение феминизма в украинской литературе на фоне западноевропейских традиций

що підневільне становище однієї статі та панівне - іншої, обумовлено історично, а не біологічно.

Ідеї французької дослідниці, на які є чимало посилань в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. (С. Павличко, В. Агеєва та ін. ), пізніше стали основою різних галузей наукових досліджень, запо­чаткувавши другий етап жіночого руху. 60-70-ті роках ХХ ст. знаменувалися відмовою від абсолютного прирівнювання, ототожнення двох статей як результату рівності прав, переходом до нового гасла - “рівності у відмінностях” [3, 139]. Авторка “Другої статі” проаналізувала творчість п’яти відомих класиків європейської літератури: Монтерлана, Лоуренса, Клоделя, Бретона і Стендаля, які підкреслюють у своїй творчості чоловічу вищість стосовно жінки (один - інтелектуальну, інший - у фізичному коханні, третій - оспівуючи патріархальну сімейну ієрархію, Бретон вважає жінку лише красою, таємницею і спасінням мужчини, а Стендаль підкреслює її вразливість щодо почуттів і пристрастей) [4].

У своїй праці Сімона де Бовуар чи не вперше підняла питання літературної “дискримінації жінки”, чим, по суті, і започаткувала один з центральних напрямів феміністичної критики, який займається розглядом особливостей творчого відображення чоловіком жінки і її проблем.

Пізніше аналогічний аналіз зробила американська дослідниця Кейт Мілет у третій частині праці “Сексуальна політика”(1970), де ідеться про пануваня егоїстично-сексистського ставлення до жінок у літературі Лоуренса, Мілера, Мейлера та Жана Жене. Проте слід зауважити, що ці питання в українському літературознавстві піднімала ще Л. Українка у статті “Новые перспективы и старые тени (“Новая жен­щина” западноевропейской беллетристики)”*, аналізуючи творчість та погляди таких видатних представників західноєвропейської літературної еліти, як Мольєр, Ж. Санд, Стендаль, Г. Ібсен, Дж. Ст. Мілль та ін.

Отож, характерним для цього напряму феміністичної критики, що нагадує собою ревізіоністські читання творів світової літератури, є викриття “жіночої дефектності” в літературі, представленій письменниками-чоловіками. Цей феміністичний дискурс передбачає підрив старих засад патріархальної культурної системи і вироблення нових позицій з урахуванням особливостей, думок та потреб жіночої половини суспільства.

Що ж до української літератури кінця ХІХ ст. , то феміністичні ідеї потрапили сюди з деяким запізненням. Проте їх поширення та популяризація тут відбувалися швидкими темпами, і з 60-х р

ХІХ ст. жіночий рух набирає своєї сили в Західній Україні, досягаючи апогею у 80-90-х р. р.

Першим літературним самоствердженням був виступ жінок-поетес (Л. Головацької, К. Цибик, К. По­пель, М. Дідицької, К. Алексевич) на сторінках альманаху “Зоря галицька яко альбум на год 1860”; вони прагнули рівноправної із чоловіками участі в культурних справах.

У громадському житті Галичини того часу, найдієвішими в обороні інтересів слабшої половини людства були жінки-учительки, котрі не лише скликали різні збори, на яких виборювали повагу до своєї діяльності з боку властей, а й організовували “гуртки трудівниць, що працювали з програмовим кличем “на новий шлях” [5, 21-27]. І вже у 80-х роках ХІХ ст. така діяльність жінок-інтелігенток (К. Попович, Є. Ярошинська, К. Малицька, М. Підгірянка, К. Гриничева та ін. ) здобула статус так званого емансипа­ційного руху. Рівноправність не була ціллю жіночого руху. Вона була тільки передумовою, що дозволяла жінці приступити до розв’язки її властивих завдань. Рівноправність була тільлки засобом, який уможлив­лював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і спввідповідального чинника…” [7, 195].

У своїй

1 2 3 4 5

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные