Борьба князя Даниила Галицкого с татарским нашествием

Вступ

В кінці ХІІ ст. на західноукраїнських землях почався процес політичної консолідації. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

  • вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
  • необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;
  • енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199–1205 рр. ) та Данила Романовича Галицького (1238–1264 рр. );
  • існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
  • Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів. І етап (1199–1205 рр. ) – утворення та становлення;
  • ІІ етап (1205–1238 рр. ) – період міжусобиць;
  • ІІІ етап (1238–1264 рр. ) – розквіт та піднесення;
  • IV етап (1264–1323 рр. ) – стабільність та піднесення;
  • V етап (1323–1340 рр. ) – поступовий занепад.

Князь Роман Мстиславович зумів повною мірою приєднатись до числа тих, хто був центральною фігурою історичних реалій.

Роман був сином київського князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Політичну кар’єру розпочав ще будучи молодим юнаком. Київський літописець під 1168 роком занотував: «Прислали новгородці до Мстислава, просячи в нього сина, і той дав їм Романа». Це було за традицією, ще за часів київських князів. Після втрати Мстиславом престолу, він був змушений відступити у м. Володимир. Неодноразово князь хотів повернутись до Києва але спроби були марними. У 1170 році новгородське боярство вигнало Романа, а незадовго князь отримав звістку про смерть батька у Володимирі. Після повернення Романа на Волинь він на три десятка років стає волинським князем. Його діяльність та життя в володимирському князівстві мало відоме дослідникам та історикам. Але вважають, що за його правління Володимир став вимальовуватись як одне з найкрасивіших міст Русі. У місті почали розвиватись ремісництво та гончарство, а також архітектура та сакральне зодчество. Величаво та гордо стояв Успенський собор та княжий палац.  

Князь мав прекрасні стосунки з Візантією та особисто дружив із Папою римським Інокентієм ІІІ.

У своїй діях князь спирався на бойову, віддану йому дружину, тобто міць та сили Володимирського князівства. Його брати і племінники, хоч і мали свої уділи, окремої політики не вели, а у всьому підпорядковувались Роману. Підтримкою служили і володимирські «ліпші мужі» бояри і «верхівка міста». Така суспільна політика дозволила суттєво змінити центральну владу в князівстві, піднести його економічну і військову могутність.  

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. У 1188 р. він уперше зайняв Галич, але місто надовго йому не вдалося утримати через натиск угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Так було утворено Галицько-Волинське князівство.  

Сівши на галицький стіл, Роман дбав про те, щоб зміцнити авторитет княжої влади

Галичани змушені прийняти князя, якого боялися як грому. Князь Роман діяв рішуче і впевнено, утворивши на заході нове політичне утворення. Роман добре розумів, що незалежність його держави криється насамперед в обмеженні прав аристократії, тому й обмежив боярське свавілля. «Не погубивши бджіл - меду не їсти», - так говорив князь. Великий плюс мало і те, що Галицько-Волинська держава утворилася на важливому водному шляху. Тому й інтенсивних ознак розквіту набрала економіка.  

Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: у 1204 р. він здобув його і прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі».

Історично склалося, що у практиці князівської династії Рюриковичів представники розпочинали політичну діяльність раніше, ніж у них наступала фізична зрілість. Князь Роман Мстиславич, батько Данила та Василька, в чотирнадцять років став князем у Новгороді, де показав себе цілком зрілою і здатною для виконання функцій князя людиною у зіткненнях з ворожими місту на Волхові сусідами. В шістнадцять років він розбив потужне військо суздальського князя Андрія Боголюбського. В тринадцять років у представників правлячої еліти чоловічої статі відбувалися важливі зміни: хлопець ставав юнаком. Саме в цей час княжич проходив обряд підстригання і посаження на коня («посаг»), після чого ставав повнолітнім. З цього часу молодий княжич починав виконувати досить серйозні доручення своєї родини.

Але, крім функціональних володарських доручень, у князів були важливі представницькі, тільки притаманні князівській династії функції, функції легітимізації державної влади. Ці функції первородні представники князівської династії молоді князі починали виконувати фактично з моменту свого народження. Значення цих представницьких функцій зростало, якщо в такому віці молодий княжич втрачав батька. Його функціональні повноваження виконували регент, оточення князя, але носієм державної влади незалежно від віку був спадкоємець князівського столу.

Саме таким юним спадкоємцем столу і був князь Данило. 19 червня 1205 р. його батько галицько-волинський князь Роман Мстиславич загинув внаслідок сутички з дружиною малопольських князів Лешка та Конрада на березі р. Вісла біля польського міста Завихост. Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі прагнули до незалежності, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів – Данила і Василька.

Необхідно зазначити, що не тільки молодий вік (4 роки) створював проблеми для політичної кар’єри Данила. Другою перепоною було те, в Галичі, де мав бути князем Данило Романович, на початку ХІІІ ст. дуже сильні позиції займало боярство – крупні земельні власники. Велика сила боярства в Прикарпатті мала особливі причини. В добу входження краю до складу держави Русь з центром у Києві тут були досить слабкі позиції центральної київської адміністрації. В інших регіонах Русі князі-намісники, направлені київським володарем, набували в своїх намісництвах силу, що давало можливість їх нащадкам, спираючись на можливості місцевої (колишньої племінної) знаті, ставати достатньо сильними земельними князями. Коли наприкінці ХІ ст. в Прикарпатті появилася своя місцева князівська династія, у неї не було достатньої сили для контролю периферії власних князівств (Перемишльського, Звенигородського, Теребовльського). Там виникали майже самостійні в політичному та могутні в економічному плані боярські «гнізда», господарі яких не тільки не рахувалися в своїх землях з князівською владою, а і прагнули самі диктувати волю князям у загальноземельних питаннях. Це боярство формувалося безпосередньо з племінної знаті.

1 2 3 4 5 6 7