Досудебное урегулирование хозяйственных споров и разногласий, возникающих при заключении, изменении и расторжении хозяйственных договоров

Арбітражне процесуальне законодавство СРСР і сьогоденне гос­подарське процесуальне законодавство України містило і містить ряд норм, які покликані примушувати і стимулювати сторони до позасудового врегулювання спорів.

Досудове врегулювання господарських спорів як інститут господарського (арбітражного) процесу зазнало суттєвих змін останні 20 років.

За часів СРСР та 90-х років XX ст. в Україні досудове врегулю­вання господарських спорів було обов’язковим для всіх категорій господарських спорів, крім окремих категорій спорів. Тобто діяла загальна обов’язковість відповідного порядку. На початку XX ст. ситуація змінилася - навпаки, обов’язковість досудового поряд­ку врегулювання господарських спорів стала винятком.

Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 р. у справі про досудове врегулювання спорів було визнано неконституційним положення Господарського проце­суального кодексу України про обов’язковість досудового врегу­лювання спорів: «Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами».

Це рішення зламало тривалу традицію господарського процесу й досі неоднозначно сприймається у науковому середовищі, зважа­ючи на те, що заперечення досудового врегулювання спорів може логічно заперечувати конституційність інших процедур, що пере­дують зверненню за судовим захистом порушеного права, зокрема щодо сплати державного мита, повідомлення другої сторони про зміст позовних вимог, забезпечення певної форми звернення до суду тощо.

Незважаючи на загальну заборону обов’язкового досудового врегулювання спорів, не виключається існування спеціальних процесуальних відносин, що передбачають його застосування. Адже Конституційний Суд України визнав, що «встановлення за­коном або договором порядку досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрис­дикції судів і права на судовий захист». Отже, досудовий розгляд претензії може бути визначено як обов’язковий у силу договору, так само як у силу договору може бути визнано обов’язковим тре­тейський розгляд справ.

Як наслідок у ч. 1 ст. 5 ГПК України зазначено: «Сторони за­стосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою». Натомість така домовленість не може бути встановлена у спорах про визнання договорів недійсними, про визнання недійсними актів державних та інших органів, під­приємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротес­тованими векселями, спорів про стягнення штрафів НБУ з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів про звер­нення стягнення на заставлене майно (ч. 5 ст. 5 ГПК України).

Невжиття таких заходів у випадку, коли вони передбачені в до­говорі, може стати підставою для відмови у прийнятті позовної за­яви відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України: «заява не підлягає розгляду в господарських судах України».

Має бути також ураховано обов’язковість досудового врегулю­вання спору для правопорушника. Мова не йде про обмеження права на позов

Йдеться про право особи на ініціювання примирен­ня в економічному конфлікті. Цьому праву протиставлений про­цесуальний обов’язок іншої сторони конфлікту «взяти участь» у мировому врегулюванні незалежно від його результатів. Адже від­повідно до ст. 222 Господарського кодексу України процедура досудового врегулювання є обов’язковою саме для отримувача пре­тензії. Останній повинен відповісти на претензію заявника в уста­новленому ст. 7-8 ГПК України порядку.

За невиконання такого обов’язку винна сторона несе господар­сько-процесуальну відповідальність: відповідно до ч. 2 ст. 49 ГПК України незалежно від результатів вирішення спору на відповіда­ча може бути покладено державне мито, адже вважатиметься, що «спір виник унаслідок неправильних дій сторони».

Таким чином, можливість обов’язкового порядку досудового регулювання не можна применшувати.

У ст. 6-8 ГПК України визначено порядок пред’явлення, поря­док і строки розгляду та повідомлення заявника про результати розгляду претензії.

У претензії зазначаються:

а)        повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії;

б)        обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні норма­тивні акти;

в)        вимоги заявника;

г)        сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає гро­шовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;

д)        перелік документів (доказів), що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазна­ченням про це у претензії. До претензії про сплату грошових коштів може додаватися платіжна вимога - доручення на суму претензії. За традицією, що склалася в господарському процесі, належним засвідченням копії вважатиметься засвідчення копії документа підписом уповноваженої особи та печаткою їх власника.

Претензія підписується повноважною особою заявника та над­силається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вру­чається під розписку.

Претензія зазвичай має бути розглянута в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. В тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором пе­редбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду, вони витребовуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчен­і я строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановле­ний строк не надійшли, претензія розглядається за наявними до­кументами.

При розгляді претензії підприємства та організації в разі необ­хідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

1 2

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные