Глобальные модели мирового развития

З початку 70-х років ХХ ст. глобалістика формується як міждис­циплінарна наука. Вона набуває свій чітко визначений предмет (це глобальні проблеми сучасності), власну наукову термінологію, до складу якої входять такі терміни, як алярмізм, глобалістика, екорозум, екосистема, ноосфера, глобатех, коеволюція, синергізм тощо), закони гармонії, органічного розвитку, глобальної рівноваги, самоорганізації, саморуйнування й самореалізації тощо, специфічні методи дослідження (глобального прогнозування, експертних оцінок, глобального моделювання, екстраполяції тенден­цій розвитку, історичної аналогії), теорію (ноосферогенезу, універсального еволюціонізму, мітозу біосфер, контрольованого глобального розвитку), сферу практичного застосування (екологія, політика, економіка, культура, освіта, інформатика, техніка, технологія тощо), ознаки інституційованості (Римський клуб, Міжнародний інститут глобалістики у м. Києві, Всесвітнє товариство вивчення майбутнього та інші міжнародні, державні та недержавні організації, програми й проекти), а також критиків, серед яких найпомітнішими є антиглобалісти.

Глобалістика - нова комплексна міжгалузева наука. В її межах накопичений певний досвід і результати: по-перше, з’ясо­вано, що застосування показників і індикаторів для опису якісних процесів значно поліпшило достовірність глобальних проектів і моделей, розширило їхні можливості; по-друге, доведено, що, незважаючи на швидке зростання кількості показників, які використовуються, їх підбір залишається довільним і поки ще не відповідає критеріям повноти й достатності; по-третє, зафіксована майже повна відсутність методів зведення концептуальних категорій до емпірично визначених індикаторів, без чого питання практичного використання теоретичних моделей залишається дуже проблематичним; по-четверте, зосереджена увага на розроб­ці питань взаємозв’язку показників різних підсистем моделей, виходячи з вимог цілісності.

Як пишуть автори монографії «Глобалізація і безпека розвитку», на початку ХХІ ст. особливо проявляються нові закономірності, які діють синхронно й однонаправлено: це, «по-перше, колосальне зростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке прискорення процесів глобалізації, по-третє, посилення і поглиблення глобальної інтеграції»1. Відмінити або відкласти ці процеси неможливо. Їх можна вивчати і згідно з результатами досліджень приймати відповідні рішення. Розвинуті країни з ринко­вою економікою сьогодні поставлені перед альтернативою: або забезпечити поступовий, еволюційний розвиток усього глобалізованого світу, або зіткнутися з такими новими глобальними проблемами, з якими вже ніхто на зможе справитись. Заважають цьому, за думками Г. Бейтсона, «деякі помилки в мисленні й тенденціях західної культури»2, тому певна корекція культурних орієнтацій позбавить світ від загрози зруйнування.

За класифікацією авторів вказаної монографії «Глобалізація і безпека розвитку», існує декілька шкіл сучасної глобалістики.

Перша з них ґрунтується на моделі розвитку світової динаміки, концепції визначення «лімітів зростання». Прихильники цієї школи усвідомили, що глибинною причиною глобальних криз є системні ефекти. Локальні зусилля їх подолання є безперспектив­ними. В межах цієї школи А.  Печчеї запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, сутність якої полягає в: 1) почутті глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та всі інші елементи й фактори світової цивілізації; 2) любові до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільства; 3) боротьбі за свободу людини, відмові від будь-якого насильства.

Друга школа глобалістики ґрунтується на концепції «сталого розвитку». Вона розроблена Л.  Брауном в інституті всесвітніх спостережень (США). Вищою метою програми сталого розвитку є пошук нових шляхів забезпечення прогресу людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а й у всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.

Третя школа ґрунтується на ідеях універсального еволюціонізму на основі вчення В.  І.  Вернадського. Засновником школи є М.  М.  Мойсеєв. У межах школи: 1) запропоновано створити «Гло­бальні інститути злагоди»; 2) розроблена концепція «екологічного імперативу»; 3) розроблена методологія коеволюції системи «суспільство + природа»; 4) сконструйовані моделі «Гея», «ядерна зима» тощо; 5) висунута ідея навчання екологічних культурних цінностей і передавання їх новим генераціям через глобальну систему «Вчитель».

Можна впевнено сказати, що В.  І.  Вернадський своїми ідеями і відкриттями набагато випередив свою епоху. Це особливо стосується його загальнотеоретичних і філософських підходів, ідей і уявлень. Більшість його сучасників сприймала їх як оригінальні спроби некласичного філософствування або як літературні форми відображення сумнівних гіпотез. По-перше, це стосується ідеї про геологічну довічність життя. Разом з висновком про «всюдність життя» у просторі В.  І.  Вернадський зробив висновок про його «завждість», тобто довічність і безперервність у часі. Лише наприкінці його життя з’явилися перші фактологічні дані про біогенну природу стародавніх осадних порід Землі, про наявність у них бактеріальних організмів. По-друге, це стосується ще однієї ідеї В

 І.  Вернадського про геологічну роль людини і людства щодо переходу біосфери в стадію ноосфери. Ця його думка тривалий час сприймалась як гіперболічна метафора, і тільки в наш час знайшла підтвердження в зв’язку з виникненням екологічних проблем і спробами розв’язати їх у планетарних масштабах. По-третє, це стосується ідеї зростаючої ролі науки в розбудові ноосфери. Саме наука розглядається вченим як основна сила ноосферогенезу, як інтегратор культури, універсальна база освіти і виховання, мораль­ного вдосконалення людини. Безмежні можливості науки, на думку В.  І.  Вернадського і за результатами досліджень Римського клубу, можуть служити як на радість людям, так і примножити їхнє горе. Лише за певних зусиль з боку людства може здійснитися перехід біосфери в передбачений В.  І.  Вернадським стан ноосфери, тобто в «в царство розуму людського». За цим прогнозом оптимістичний варіант розвитку людства може здійснитися лише в тому випадку, якщо ідеали демократії ввійдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, законом природи, тобто відповідатимуть ноосфері. «Саме тому, - писав він, - можна впевнено дивитися на наше майбутнє. Воно в наших руках. Ми його не відпустимо»1.

Четверта школа ґрунтується на концепції мітозу біосфер. Школа заснована М.  Нельсоном (Міжнародний інститут екотехніки). Цю школу можна розглядати як французьку лінію розвитку вчення про ноосферу, до якої в 20-х рр. ХХ ст. були причетними В.  І.  Вернадський разом із Е.  Леруа і П.  Т.  де Шарденом. Суть концепції - гармонійний синтез біосфери і техносфери з метою формування ноосфери. Під техносферою засновники школи розуміють «глобатех» - тип нової культури, експансія якої можлива не тільки в межах земної кулі, а й у Космосі. Саме тому ноосфера в такому розумінні стає важливим фактором еволюції Всесвіту.

П’ята школа ґрунтується на концепції контрольованого глобального розвитку. Засновник школи - Д.  М.  Гвішіані. Ефективність системи моделей альтернативного глобального роз­витку обмежена ідеологемами класової боротьби, радянським суб’єктивізмом.

Шоста школа базується на ідеях світ-системного аналізу. Засновник школи - І.  Уоллерстайн (США). У межах школи розробляються моделі розвитку економіки, історії систем і цивілізацій. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична фор­ма глобальної системи, яка беззупинно розвивається у взаємодії ядра «золотий мільярд» з напівпериферією і периферією. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до ідей «глобальної соціалізації».

1 2 3 4 5 6

Похожие работы