Глобальные модели мирового развития

Аналіз різних за змістом, характером і формами виявлення глобальних проблем сучасності в межах вищеназваних установ і видань дає змогу запропонувати таку їх класифікацію:

  • універсальні проблеми політичного і соціально-економіч­ного характеру (глобальна проблема сталого розвитку світу, глобальна проблема суспільної організованості й керованості світовим співтовариством тощо);
  • глобальні проблеми переважно природно-економічного характеру (енергетична, продовольча, сировинна, ресурсна тощо);
  • глобальні проблеми переважно соціального характеру (демографічна, міжнаціональних, міжконфесійних відносин, демократії, духовності, охорони здоров’я, корупції, безробіття, організованої злочинності тощо);
  • глобальні проблеми екологічного характеру (забруднення навколишнього середовища, гомеостазного розвитку системи «Людство - Природа» тощо);
  • глобальні проблеми інформаційного характеру («інформаційного вибуху», створення єдиного інформаційного поля, інформатизації суспільства тощо);
  • глобальні проблеми технологічного характеру («високої» технологізації виробництва, освіти, управління тощо);
  • глобальні проблеми науково-інтелектуального характеру (інтеграції науки, кризи освіти тощо);
  • глобальні проблеми змішаного типу (війни і миру, міжнародного тероризму, культури, цивілізації).

Існування більш чи менш розвинутих окремих дисциплін у межах глобалістики дає можливість запропонувати подібну класифікацію на підставі диференціації її предмета, тобто виділити економічну, політичну, екологічну, демографічну, соціальну, інформаційну, інтелектуальну та інші глобалістики. До найпріоритетніших глобальних проблем сучасності належать:

по-перше, глобальна проблема сталого розвитку (вона має економічний, екологічний, соціокультурний, політичний та ін. аспекти);

по-друге, глобальна проблема управління, розв’язання якої має забезпечити синхронізований, справедливий розвиток усіх країн і народів (в енергетичній, продовольчій, ресурсній, інформаційній, екологічній та інших сферах);

по-третє, глобальна проблема соціалізації розвитку (вона включає демографічні, етно-конфесіональні, правові, цивілізаційні та інші аспекти).

Вивчення глобальних проблем має певну передісторію, тобто мова йде про перші спроби їх порушення і розв’язання (Ш.  Мон­теск’є, К.  Марксом, Т.  Мальтусом, М.  Вебером, С.  А.  Подолин­ським та ін. ). Але справжня історія глобалістики починається з учення «людини планети Земля» В.  І.  Вернадського про ноосферу (сферу розуму). Він разом з Е.  Леруа і П.  Т.  де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку під ноосферою мав на увазі «біосферу», в другому - сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому - геологічну діяльність людини. За поглядами В.  І.  Вернадського, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них - це передноосфера (він відповідає природному її народженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення й розвитку, третій етап фіксує настання «царства розуму людського», гомеостазного стану (стану енергетичної рівноваги) ноосфери як системи.

Ідеї передодня епохи глобалізації багатьох аспектів буття в майбутньому знайшли відображення на тільки в науковій, а й у художній світовій літературі. Теоретичні суперечки щодо градації жанру зосереджені навколо п’яти варіантів художнього відображення майбутнього:

  • утопії (ідеально доброго суспільства майбутнього);
  • дистопії («ідеально» поганого суспільства майбутнього);
  • ретропії (казкової фантастики, альтернативної історії, тобто її фантастичній версії про те, яка б була історія, якщо б змінилися ключові обставини);
  • антиутопії (жанру, що поєднує утопію з дистопією);
  • практопії (тобто, за термінологією О.  Тоффлера, практичної утопії)

Багато вітчизняних і зарубіжних письменників мають підстави називатися представниками цих жанрів (Ч.  Айтматов, А.  Азимов, Р.  Бредбері, О.  Бердник, М.  Булгаков, Є.  Замятін, Дж.  Оруел, А.  Стругацький і Б.  Стругацький, Г.  Уелс, О.  Хакслі та ін. ). У їхніх творах ідеться про насильницьке однодумство, атмосферу страхіття, тотальне стеження, загальну підозрілість як характерні риси тоталітаризму. Для тоталітарного режиму не потрібні «здоровий глузд», «нормальна мова», «історична пам’ять», «людяність», «любов», «свобода», «самостійне мислення». Замість них втілюються «дурна раціональність», «нова мова» (у російському перекладі Дж. Оруела вона представлена як «новояз»), «манкуртизм», «антигуманність», «дозовані фізіологічні відправлення», «усвідомлене рабство», «повний контроль за правильністю думок». Головна «перевага» тоталітарної системи в тому, що вона перетворює кожну людину на впевненого її прихильника.

Наприклад, картина майбутньої родини, яку футуролог О.  Тоффлер малює у своїй практопії, виходить не дуже гарною: тимчасові шлюби, нові технології народження дитини, постійні переїзди, діти на вихованні у «професійних батьків», пологові пігулки, практична відсутність друзів і так званої вічної любові. Майбутнє системи освіти, за його поглядами, виглядає не краще: дітей відводять до школи в більш ранньому віці, навчальний рік стає дедалі довшим, а кількість років примусового шкільного навчання дедалі більше зростає (якщо тен­денція збережеться, то людина від народження й до смерті повинна буде навчатися, щоб отримати нормальну освіту); освіта дедалі більш технологізується, тобто уподібнюється педагогічному конвеєру, в котрому «на вході» як «сировина» беруться діти з певними початковими даними (дошкільні знання, пам’ять, здібності тощо), а «на виході» задаються параметри «готової продукції» і визначаються ті дії, операції, технології (обсяг знань з різних дисциплін, поточний та підсумковий контроль тощо), щоб одержати необхідний продукт; головне, чого треба навчити дітей у процесі навчання, це пунктуальність, слухняність, навички механічної одноманітної роботи. Конкурентні перегони за оцінки (це не завжди пов’язано з бажанням отримати знання) в системі освіти нагадують «боротьбу пасажирів за краще крісло» на палубі потопаючого «Титаніка». О.  І.  Солженіцин справедливо відзначає абсолютну відсутність творчого моменту в подібних навчальних технологіях.

1 2 3 4 5 6

Похожие работы