Идейно-тематический перекличка поэзии 20-х и 60-х годов. как воплощение генетической преемственности ренессансных поколений.

та ін. »,[2] - писав В. Поліщук. А М. Семенко навіть зважився посягнути на національну святиню-прославився символічним спаленням Шевченкового «Кобзаря». Може комусь ці факти видадуться непереконливими- що ще чекати від представників «мистецтва майбутнього». Але й цілком відмінного за естетичними переконаннями члена групи «неокласиків» обурював «старосвітський смак» деяких «мрійників без крил»:

От Петька Стах, містечковий сіряк

От Вороний, сентиментальна кваша

О, ні, Пегасові потрібна інша паша,

А то - не вивезе, загрузне неборак. [3]

 Для шістдесятників подібні виступи уособлювали протест проти закостенілості, фальші, декларативності літератури, проти інерції поетичного мислення. В «Оді чесному боягузові» І. Драч не називає імен, але цей твір викликав особливу лють літапаратчика з членівським квитком СПУ. Не може пробачити літераторам їх лицемірства і фальші Б. Олійник. Він не хоче згладжувати гострі кути триваючих в 60-і суперечок між письменницькими поколіннями, коли викриває «безбарвність», бездарність, честолюбство деяких поетів «з народу»:

 

О, скільки пройшло вас під небом високим і гордим

Порожніх на мисль, зате самолюбством - ущерть.

Безбарвність свою самозванно прикривши народом

П’ялись на котурни: Я ваш! Я народний поет![4]

 В такій ситуації не дивно, що поети вдались до пошуків пророка поза межами своєї Вітчизни. Критично сприймаючи досвід попередників (і не набувши власного), заперечуючи їх емоційну стихію, громадську позицію, засоби образності і т. д. молоде покоління усвідомлювало потребу вдосконалення. Для шістдесятників було властиве захоплення Хемінгуеєм, Ремарком, Рільке. «Неокласики» обожнювали «парнаських зір незахідне сузір’я»; футуристи сформувались як угруповання під безпосереднім впливом Верхарна, Рембо, Бехера, Уітсона. Незаперечними зразками творчості для символістів були твори Метерлінка, Гауптмана, Верфеля і т

д. В цьому контексті неможливо не згадати і про всеукраїнську дискусію 1925-1928 рр. , одним із центральних суперечливих моментів якої було гасло М. Хвильового «дайош психологічну Європу!». Примітивізму гаркун-задунайських протиставляється творчий тип представника європейської культури і не лише як психологічної категорії, але й як уособлення грандіозної цивілізації, що виплекала Гете, Байрона і т. д. Українська література не лише збачувалась досвідом іноземних літератур, але й сама активним чинником їх збагачення. «Українська художня культура в періоди свого піднесення функціонувала в загальноєвропейському контексті, була відкритою для світових духовних процесів. І її занепад завжди був пов’язаний зі штучною герметизацією, блокадою, а відродження- із зусиллями прорвати цю блокаду». [5]

 «Європеїсти» 20-х на чолі з М. Хвильовим були прогресивною силою літератури, когортою відважних, що рушили «проти течії». Нонконформісти 60-хтакож пішли «проти течії», порушивши уставлені канони запліснявілої соцреалістичної доктрини, віднайшовши нові, свіжі форми поетичного вираження думки. На боці молодих завжди була готовність до творчого ризику, молодечій ентузіазм, навіть деяка зухвалість. Активність їх ідейно-стильових пошуків говорить про прагнення розширити розмиті обрії поетичного мислення, сягнути життєвих сфер, що особливо бентежили душу, вивільнились від впливу попередників. Вони відстоювали своє право на правду, свободу творчості, протистояли зловживанню ідеологією. Сукупність наведених факторів і є поясненням надзвичайної популярності поетичного слова в 20-і і 60-і роки.

 Важливою особливістю перших років після громадянської війни було значне посилення інтересу до поезії. Як тільки змовкли гармати, музи заявили про себе з відновленою силою. Виступи поетів збирали великі аудиторії. У свій час надзвичайно популярними були вечори «Гарту» і «Плугу». Ця захопленість поширювалась як на читачів, так і на митців, як на інтелігенцію,

1 2 3 4 5 6 7 8 9