Идейно-тематический перекличка поэзии 20-х и 60-х годов. как воплощение генетической преемственности ренессансных поколений.

них на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які самі ж потім відкинули. Причому, підкреслюю,: щиро перейняті—фальш, пристосовництво, цинізм були їм чужі завжди». [11] Згадуючи про І. Світличного І. Дзюба також стверджує, що ніяким «антирадянщиком» чи «націоналістом» він не був, а своїм ідеологічним кредо вважав демократичний соціалізм. [12]

 Ще більше, використовуючи метафору Світличного, «рожевощокого соціального оптимізму» було у «двадцятників». Серед них зустрічаються і переконані комуністи, свідомі свого соціального вибору. Але більшість не були пов’язані з практикою революційного руху і тому вловили загальний настрій епохи: музику революції почули раніше, ніж зрозуміли зміст її слів. Безпосереднє захоплення революцією брало гору над критичним розкриттям її справжньої суті. В багатьох поезіях П. Тичини, В. Сосюри, Ю. Яновського, І. Багряного герой перебував в атмосфері бажаного, а не дійсного. Художньо це позначилось у відсутності конкретно—історичних обставин, у відособленості ситуації від всього буденного. Особливо великі надії на новий суспільний устрій покладали пролетпоети і це зрозуміло. Але навіть дуже далекий від соціального пафосу М. Рильський вірив:

 Ні, ні! Прийдешнє—не казарма,

 Не цементовий коридор!

 Сіяє в небі нам недарма

 Золотоокий метеор!

 Ця нестримна віра в справедливий суспільний устрій спричинила до посиленого розвитку теми космізму в літературі. Взагалі, космізм--явище, характерне для кожної зламної доби, хоч він і не є однорідним. При спільності теми космізму в 20-і і 60-і трактування її дуже широке. Поети 20-х рр. ідуть в основному від мікрокосмосу до макрокосмосу, шістдесятники—навпаки. Гіперболічний образ планетарного комунара створив В. Еллан у вірші «Удари молота і серця». Космічні мотиви зустрічаємо і в М

Хвильового--«В електричний вік», В. Сосюри--«Навколо». Одним із перших зробив спробу поринути в наземні світи П. Тичина. Дивну музику планетарного хору він намагається передати примхливими образами:

 Мільйони сонцевих систем

 вібрують, рвуться, гоготять.

 Комети іржуть і баско мчаться

і океани над океанами шумлять[13]

В центр будь-якої щонайскладнішої всесвітньої будови поети все-таки намагаються поставити людину. Я правило – самого себе, аби пропустити космос через власні почуття:

Я дух – рушій, я танк-такт, автомобілів хори

моторами двигтить мій двір-гараж

І я так легко, мов дітей на пляж

веду титанів у простори, [14] -

так відчуває макросвіт П. Тичина.

Близький до нього в цьому В. Гадзінський:

Я – матерія і рух

Я – Космос.

Я – нескінченність,

Що спадає в Зеро[15]

та В. Поліщук

Я. . . – за гранями

трійчастої космічної системи

за зорями, сонцями, туманними формаціями. . . [16]

Почуття гордості за людину – сучасника, що здійснила політ по навколишній орбіті надихнуло М. Вінграновського на відомі рядки:

Я встав з колін

І небо взяв за зорі[17]

Щось схоже відчував і М. Йогансен, пишучи

Я на мапі світовій став

І стер меридіанів лінії[18]

але це була гордість за людину—переможця, творця нової історії.

 Мислення космічними категоріями у 60-і виникле на хвилі ХХ з’їзду, в атмосфері всезагального духовного розкріпачення. Але при цьому митці також долучались до традицій Розстріляного Відродження. М. називає три джерела космічної теми молодої поезії 60-х років: політ людини в міжпланетний простір, «космічність» художнього мислення О. Довженка та традиції української поезії

1 2 3 4 5 6 7 8 9