Идейно-тематический перекличка поэзии 20-х и 60-х годов. как воплощение генетической преемственности ренессансных поколений.

М. Доленго, який прагне за допомогою внутрішньої форми слів-термінів трансформувати в нову тональність звичне коло ліричних тем. Він намагається вловити в поетичній формі суто розумові формули, які іноді поєднуються цілком несподіваним чином:

 Ти (матерія – Л. Н. ) в мені. Я до тебе звертаюсь

 Я – цека моїх часток-клітин

 А на вулиці вчора – єднайтесь

 Пролетарі всіх країн![24]

 Розсудливість і раціоналістичність творів М. Доленга нівелюють їх ліричний бік, призводячи до декларативності.

 Характеризуючи творчість шістдесятників С. Крижанівський писав: «В міру наростання науково-технічної революції поезія відбивала в художніх образах процеси розвитку фізики, космонавтики. . . Це була революція в поетичному мистецтві, революція «тиха», але досить кардинальна. Зроблено ризький ривок. . . до переважання асоціативного мислення, вільного вірша над канонічними формами. »[25] Войовниче заперечення класичних зразків силабо-тонічної ритміки було характерне ще для доби Пролеткульту, а особливо великі надії на верлібр покладали конструктивісти. Тай й взагалі, як бачимо, ніякої революції – ні «тихої» ні гучної в науковій поезії 60-х не було. Насправді вона становила генетичне продовження насильницьки обірваних в 30-і поетичних експериментів В. Поліщука, О. Ведмицького, М. Доленга та багатьох інших.

 Освоєння нових форм життя, нових суспільних стосунків в літературі 20-х рр. починалось із занурення в побут. Він стає основою багатьох поетичних і прозових творів. В таких «побутових» творах сила художніх узагальнень завжди обмежена місцем, інтер’єром, всім даним матеріалом

Часто ставалось так, що матеріал запановував над художником, а не навпаки. Багато хто це вчасно усвідомив, намагаючись переосмислити щоденні побутові поняття в надпобутові. Побут і буття протиставляється у віршах Є. Плужника, М. Рильського, Т. Осьмачки, І. Багряного. В них потужно звучить спротив оміщаненню, зраді духовних ідеалів. Джерела надпобутового – і в радості наче першого знайомства із давно знайомими речами. Ця вишуканість простоти досягається в творах декого із шістдесятників, зокрема І. Драча. Його «Балада про випрані штани», «балада золотої цибулини», «Балада про відро» є зумисною переорієнтацією лірики з традиційно поетичних на нетрадиційно буденні об’єкти. Це нехтування усталеними канонами несе в собі відгомін футуристської епатажності, бажання здивувати, вразити. Але це бажання –

 не самоціль. Воно викликано прагненням бути щирим, по-дитячому безпосереднім у найдрібнішому, протистояти фальші і лицемірству пишного багатослів’я в літературі і житті. Це переосмислення оточуючих тебе речей – спосіб звільнення від їх влади і законів міщанського побуту. З особливою гостротою антиміщанські мотиви звучали в творах В. Сосюри, Д. Фальківського, Г. Косяченка.

 Я не знаю, хто кого морочить

 Але я б нагана знову взяв

 І стріляв у кожні жирні очі

 В кожну шляпку і манто стріляв,[26] --

реакція В. Сосюри на «гримаси» непу досить прямолінійна. Серед розкішно обставлених вітрин і натовпу цікавих дискомфортно почуває себе і ліричний герой поеми «Вітрини» Г. Косяченка:

 Коли б це в двадцятому році

 Не стерпіло б серце і очі –

 Тоді стріляв би на кожному кроці![27]

Цілком солідарний з ними у своему праведному гніві герой вірша М. Вінграновського. Міщани з їх «пледами, торшерами, борщами, вареннями – з малин, суниць, ожин», тобто з їх обмеженим колом життєвих інтересів викликають у нього обурення:

 Я задихаюсь! Біль – до млості!

 Я всі прокляття розпрокляв.

 І

1 2 3 4 5 6 7 8 9