Идейно-тематический перекличка поэзии 20-х и 60-х годов. как воплощение генетической преемственности ренессансных поколений.
Ножами серце обіклав. [28]
Люди, які, як писав М. Зеров «на все готові, аби мати туфлі з гострими носками»[29] є живим запереченням всіх, виборюванних ціною власної крові життєвих ідеалів, тому не дивно, що з ненавистю дивиться «на пузатих в авто, на обличчя пухкі і манто» ліричний герой колишнього чекіста Д. Фальківського. [30] Вірус обивательщини страшний тим, що створює ілюзію світу речей, нівелюючи значення духовного світу. «Лист до всесвітнього обивателя» В. Симоненка, це заклик отямитись до тих, що «ядовитими диво-фіранками. . . закрили од себе світ», що «анекдотами позіхають, коли вибухом землю трясе». Поету важко впоратись зі своїми бурхливими емоціями, тому і тут не обходиться без дещо гіперболізованих театральних проклять:
Будьте прокляті ви усі,
Ті, що нині в перинах ночуєте. [31]
Зневага до мішанина, хоч і не так прямо виражена, відчуваєтья і в творах Є. Плужника, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника. Фальшивий світ спотворених цінностей сприймався досить гостро через зіставлення його з вимріяним світом поетів-романтиків, який здавався таким досяжним в освітленні газетних передовиць.
Тематично-стильова спорідненість поезії 20-х і 60-х років – явище закономірне, хоча б тому, що шістдесятники виявляли особливу зацікавленість творами Розтріляного Відродження. Надзвичайним був інтерес до творчості Є. Плужника, М. Зерова, М. Хвильового, М. Куліша, П. Филиповича, Т. Осьмачки
На тлі загальної картини українського літературного процесу ХХ ст і перехрещень на ній ідейно-тематичних особливостей двох віддалених періодів спостерігаємо також зрілі зв’язки між творчістю окремих представників цих періодів. «Якби І. Світличний був людиною не післявоєнних, а передвоєнних (двадцятих – тридцятих) років, то неодмінно був би серед плеяди неокласиків. Висока душевна культура, доброта, інтелект, деякі споріднені риси жанру і стилю ставлять його в рівень з Миколою Зеровим»[34], -- писав М. Косів.
Багато спільного на рівні світовідчування є у В. Симоненка і О. Влизька. В першу чергу, це радість буття, що властива молодим, сповненим всеперемагаючого оптимізму, віри і любові до світу:
У Влизька:
Вогню, вогню! -- Надлюдської любови!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні! В любов мою,
Мов на вогонь кладу![35]
У Симоненка:
Світ який – мереживо казкове!
Світ який