Идейно-тематический перекличка поэзии 20-х и 60-х годов. как воплощение генетической преемственности ренессансных поколений.

фіолетовий від злості

 Ножами серце обіклав. [28]

 Люди, які, як писав М. Зеров «на все готові, аби мати туфлі з гострими носками»[29] є живим запереченням всіх, виборюванних ціною власної крові життєвих ідеалів, тому не дивно, що з ненавистю дивиться «на пузатих в авто, на обличчя пухкі і манто» ліричний герой колишнього чекіста Д. Фальківського. [30] Вірус обивательщини страшний тим, що створює ілюзію світу речей, нівелюючи значення духовного світу. «Лист до всесвітнього обивателя» В. Симоненка, це заклик отямитись до тих, що «ядовитими диво-фіранками. . . закрили од себе світ», що «анекдотами позіхають, коли вибухом землю трясе». Поету важко впоратись зі своїми бурхливими емоціями, тому і тут не обходиться без дещо гіперболізованих театральних проклять:

 Будьте прокляті ви усі,

 Ті, що нині в перинах ночуєте. [31]

 Зневага до мішанина, хоч і не так прямо виражена, відчуваєтья і в творах Є. Плужника, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника. Фальшивий світ спотворених цінностей сприймався досить гостро через зіставлення його з вимріяним світом поетів-романтиків, який здавався таким досяжним в освітленні газетних передовиць.

 Тематично-стильова спорідненість поезії 20-х і 60-х років – явище закономірне, хоча б тому, що шістдесятники виявляли особливу зацікавленість творами Розтріляного Відродження. Надзвичайним був інтерес до творчості Є. Плужника, М. Зерова, М. Хвильового, М. Куліша, П. Филиповича, Т. Осьмачки

У 60-і лише частина з них були реабілітовані. Заборонені твори 20-х рр. ставали для поетів «хрущовської відлиги» відкриттям невідоиої літературної галактики, що мало не менше значення, ніж відкриття в астрономії. Осмислення досвіду попередників давало можливість маштабніше відчути історичний рух, винести у нього уроки і зрозуміти його закономірності. Як не дивно, але шістдесятники знову поринули у проблеми, які були актуальними в 20-і рр. Це і звернення до фольклору, до відродження культурних традицій, мови, історичної пам’яті народу. Цілюще джерело літератури Розстріляного Відродження наснажувало коріння поетичного дерева митців 60-х рр. і про це є чимало прямих свідчень їх самих. Зі спогадів В. Шевчука дізнаємось, що вони добре знали літературу 20-х, хоч не через перевидання, а завдяки старим книгам. Дехто вдавався і до наслідування, як наприклад І. Калинець, що перебував під значним впливом Б. -І. Антонича. [32] Як образно висловився Л. Танюк, за творами й виступами І. Світличного «виразно прослідковується шлейф 20-х і 30-х років». [33]

На тлі загальної картини українського літературного процесу ХХ ст і перехрещень на ній ідейно-тематичних особливостей двох віддалених періодів спостерігаємо також зрілі зв’язки між творчістю окремих представників цих періодів. «Якби І. Світличний був людиною не післявоєнних, а передвоєнних (двадцятих – тридцятих) років, то неодмінно був би серед плеяди неокласиків. Висока душевна культура, доброта, інтелект, деякі споріднені риси жанру і стилю ставлять його в рівень з Миколою Зеровим»[34], -- писав М. Косів.

 Багато спільного на рівні світовідчування є у В. Симоненка і О. Влизька. В першу чергу, це радість буття, що властива молодим, сповненим всеперемагаючого оптимізму, віри і любові до світу:

 У Влизька:

 Вогню, вогню! -- Надлюдської любови!

 Хай кров кипить у грудях молодих!

 Беру тебе, о світе мій терновий,

 В обійми сонячні! В любов мою,

 Мов на вогонь кладу![35]

 У Симоненка:

 Світ який – мереживо казкове!

 Світ який