Информационная политика в отношении СМИ Великобритании и России

рішенням суду. Існує і четвертий варіант, що є присутнім у законі в неявному виді, а саме: якщо після проведення схованого запису (зйомки) громадянин дасть згоду на поширення підготовленого в такий спосіб матеріалу.

12. ПРАВО НА ВІДПОВІДЬ ТА/АБО СПРОСТУВАННЯ

Закон “ПРО ЗМІ” містить докладну регламентацію права на спростування. Головним засобом виступає тут позасудове врегулювання суперечки. Причому, якщо зацікавленою особою представлений текст спростування, то поширенню підлягає саме він (ст. 43 Закону “ПРО ЗМІ”). Якщо представлений текст спростування є зловживанням волею масової інформації, (наприклад, містить заклик до захоплення влади або пропаганду війни), то в його поширенні редакція зобов'язана відмовити. Аналогічним образом вона повинна надійти, якщо цей текст ставить під сумнів факти, установлені рішенням суду, що вступили в законну силу, або є анонімним.

Можливою підставою для відмовлення в поширенні спростування також є те, що ці зведення вже були спростовані в даному ЗМІ. При цьому неважливо, з чиєї ініціативи мало місце перше спростування. Редакція вправі відмовити в спростуванні також у випадку, якщо вимога або текст спростування надійшли в редакцію після закінчення одного року з дня поширення спростовуваних зведень (суд, однак, цим терміном не зв'язаний, що змушує редакції безстроково зберігати підтверджуючу їхню інформацію документи, оскільки тягар доведення покладається на редакцію й автора матеріалу). Крім того, у поширенні тексту спростування може бути відмовлено, якщо він більш ніж удвічі перевищує обсяг спростовуваного фрагмента матеріалу, що заперечується. Але закон забороняє вимагати, щоб текст спростування був коротше однієї стандартної сторінки машинописного тексту.

Порядок і терміни поширення, що відносяться до спростування, застосовуються і при публікації відповіді (коментарю, репліки), право на который виникає у випадку поширення в ЗМІ зведень, що, не будучи що ганьблять, не відповідають дійсності або ущемляють права і законні інтереси громадянина

По суті, це новий варіант “реагування на критичні виступи преси”.

13. ОБРАЗА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ І ПОСАДОВИХ ОСІБ

Російська правова система не знає інституту відповідальності за образу органів влади і їхніх посадових осіб. На конституційному рівні панує принцип: слову повинне протистояти слово, а силі - сила. Зміни останнього років у карному законодавстві в значній мірі скоротили можливості судового переслідування за переконання.

Хоча виступу з критикою існуючого режиму, не говорячи уже про критика конкретних функціонерів, не розглядається як делікт, однак використання ЗМІ для заклику до насильницької зміни конституційного ладу карно. Крім карного переслідування винних фізичних осіб, існує механізм відповідальності самих ЗМІ. Ст. 4 Закону “ПРО ЗМІ” серед основ припинення судом діяльності ЗМІ називає, зокрема, використання ЗМІ з метою здійснення кримінально карних діянь, для заклику до захоплення влади, насильницькій зміні конституційного ладу і цілісності держави, розпалення національної, класової, соціальної, релігійної нетерпимості і ворожнечі, для пропаганди війни.

Випливає, однак, відзначити, що ця норма нерідко інтерпретується на практиці в тім змісті, що відповідальність редакцій виникає лише як наслідок кримінальної відповідальності фізичних осіб, що використовували дане ЗМІ для здійснення кримінально карних діянь. Іншими словами, поки немає обвинувального вироку, що вступив у законну силу, не може бути винесене попередження редакції. У Рекомендації від 15. 06. 94 “Про порядок застосування ст. 4 Закону Російської