Интеллектуальная ценность экономических знаний

(НД і ДКР), їхня частка у ВВП;

• кількість науково-технічних публікацій;

• витрати на дослідження та їхня частка у ВВП;

• створення знань з комерційним потен­ціалом (витрати на прикладні НД і ДКР та їхня частка у ВВП);

Тут економічний розвиток, а отже, і добробут, базу­ються на високих технологіях (інформаційних, на­півпровідникових, нанотехнологіях). Середньорічні темпи зростання в цих країнах перевищують 7%. Один долар, вкладений в електроніку, дає 100 до­ларів у кінцевому продукті. Середньосвітовий тер­мін окупності вкладень — не більше трьох років. Одне робоче місце в електроніці створює 4 в інших галузях господарювання.

• кількість патентів, зареєстрованих у трі­аді патентних сімей (Європа, США, Японія), в розрахунку на один мільйон населення;

• коефіцієнт винахідливості населення;

• місткість ринку знань і динаміка міжна­родного обміну знаннями — частка на­ціональних НД і ДКР, фінансованих з-за кордону;

• міжнародна співпраця у сфері науки та високих технологій;

• кількість іноземних студентів у націо­нальних ВНЗ;

• частка венчурного фінансування у ВВП;

• якість людського капіталу — показники системи освіти, охорони здоров'я, частка науковців у загальній кількості зайня­тих;

• міграція висококваліфікованих праців­ників;

• рівень розвитку національної інформа­ційної інфраструктури — інформаційно-комп'ютерних і телекомунікаційних тех­нологій тощо.

Аналіз статистичних даних свідчить, що між темпами витрат на освіту, етапами продукування знань та їхнім використан­ням на практиці в Україні існує істотний розрив. Він зумовлений недостатнім фі­нансовим забезпеченням усіх стадій ство­рення, нагромадження та реалізації інте­лектуальних досягнень. Так, законодавче витрати на освіту та науку встановлені на рівні не менше 10% ВВП, тоді як насправ­ді вони ніколи не досягали 6%. Таких кош­тів аж ніяк недостатньо для розвитку нау­ково-технічної діяльності.

Основними джерелами фінансування на­уково-дослідних робіт, які сприяють про­дукуванню знань та їхній трансформації у матеріальне виробництво, є Державний бю­джет, держзамовлення, замовлення підпри­ємств, іноземні інвестиції

Позабюджетне фінансування характеризується високою часткою в ньому приватного підприємницького сектору (31%), на відміну від дер­жавного, який у 6 разів менший.

Важливо також ширше залучати інозем­ний капітал, але це джерело фінансування поки що в Україні задіяне недостатньо. Те саме можна сказати і про банківське кре­дитування, активізацію участі приватного капіталу, використання заощаджень насе­лення, підвищення ефективності програм­но-цільової форми у системі фінансуван­ня інноваційної діяльності. А найперспективнішим нам видається ефективне залу­чення корпоративного сектору економіки з відповідними державними гарантіями фінансового забезпечення науково-інфор­маційної і технологічної діяльності.

Однією з проблем формування іннова­ційної економіки в Україні є розрив між стадіями наукових досліджень і впрова­дженням їхніх результатів у виробництво. Це зумовлено передусім відсутністю ефек­тивного механізму трансформування нау­кових знань в інноваційні розробки, при­датні до практичного використання. У по­доланні цієї проблеми важлива роль нале­жить інноваційному підприємництву, але його частка в Україні нині становить лише 6,6% від загальної кількості малих підпри­ємств. Можливо, ситуацію змінить істотне збільшення їхньої чисельності. Тут є пози­тивна динаміка: якщо у 2001 р. приріст ма­лих підприємств становив 6,7%, то у 2002— 2003 pp. — 29,6%, ще потужніше їх зростан­ня передбачається на 2007—2008 роки.

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы