Интеллектуальная ценность экономических знаний

Безперечно, у центрі виробничої чи інтелектуальної діяльності лежить еко­номічний інтерес — основа економіки і сти­мул для кожного працівника, підприємства чи галузі. Проте їхні інтереси не повинні суперечити національним. А такі випадки у нас, на жаль, трапляються доволі часто.

Наприклад, лише експортоорієнтовані га­лузі вітчизняної промисловості, що харак­теризуються неефективним використанням енергії і сировини, заробляють великі суми валюти. Тим часом за інтенсивністю викидів вуглецю в розрахунку на одиницю вартості ВВП Україна посідає перше місце у світі. Крім «тяжкої спадщини минулого», у цьому винна також політика багаторічного субси­дування енергоємних галузей національної економіки, передусім експортоорієнтованих підприємств гірничо-металургійної сфери та паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), де інтенсивність шкідливих викидів най­більша. І надалі, схоже, уряд має намір про­довжувати таке субсидування. Для цього використовують різні заходи: звільнення за­значених підприємств від податків, встанов­лення занижених ставок платежів за викиди забруднювальних речовин, надання непря­мих чи прихованих субсидій.

Оскільки Кіотський протокол зобов'язує країни скорочувати власні викиди СО2, це неминуче спричинює «втечу» енергоємних виробництв до країн, які мають значний надлишок квот на викиди парникових газів і тому не дбають про їхнє зменшення. Але слід пам'ятати, що цей надлишок квот пос­тупово скорочуватиметься у результаті гло­бальних процесів економічної інтеграції, посилення міжнародного поділу праці й на­рощування обсягів торгівлі товарами та послугами з високим умістом матеріалізо­ваного вуглецю. Така торгівля квотами дуже прибуткова. За даними ООН (1999), для Європи викиди 1 т СО2 в Україні «спри­яли» приросту ВВП у розмірі 422 дол

, а у Західній Європі — на 2041 дол. Отже, ку­пуючи в Україні труби, феросплави, алю­міній, цемент, мінеральні добрива, європей­ські країни тим самим заощаджують свої квоти на викиди. Щодо вітчизняних екс­портерів енергоємної продукції, то вони, самі того не розуміючи, займаються прихо­ваним, але цілком легальним експортом ук­раїнських квот на викиди парникових газів, оскільки в собівартості їхніх товарів закла­дено плату за забруднення довкілля СО2, яка в Україні все ще нульова. Варто на державному рівні поцікавитися, яка частка національної квоти на викиди парникових газів прихована в кожному мільйоні до­ларів, отримуваних від експорту чавуну, сталі, цементу чи іншої енергоємної про­дукції. Потім, перемноживши поточну ціну дозволу на викиди 1 т СО2 на європейсько­му чи світовому ринку на кількість тонн двоокису вуглецю, матеріалізованого в ос­новних групах нашого експорту, уряд мав би скоригувати його структуру у бік змен­шення енергоємності, щоб контролювати прихований експорт національних квот на викиди парникових газів.

Україні потрібно терміново розробити план розподілу квот на 2008—2012 pp. , пе­редумовою для чого є національний ка­дастр та реєстр викидів парникових газів. Такий план, по-перше, стимулюватиме ін­новаційний розвиток енергоємних галузей економіки, по-друге, зменшить залежність від імпорту енергоносіїв. Таким чином, з'явиться можливість передбачати струк­турні перекоси в національній економіці і диверсифікувати експорт.

Результати прогнозування економічного розвитку і пов'язаних з ним шкідливих ви­кидів дають підстави стверджувати: Украї­на ще довго матиме надлишок квот на пар­никові гази, принаймні до 2020 р. Це озна­чає, що впродовж першого періоду дії Кіотського протоколу національний надлишок дозволів на викиди становитиме приблиз­но 360 млн т СО2 щорічно протягом 2008— 2012 pp. Найкраща можливість освоїти ба­гатомільйонні надходження від продажу нашого надлишку квот — це якнайшвидша розробка і реалізація Схеми зелених інвес­тицій, що передбачає форвардний продаж частини надлишкових

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы