История именных форм

План

Історія граматичної категорії роду.

Історія граматичної категорії числа.


Історія граматичної категорії роду

Однією з найістотніших ознак, якими відрізняються іменники від інших частин мови, е категорія роду. Рід — одна з найсуттєвіших класифікаційних морфологічних ознак іменника.

Аналізуючи проблему виникнення категорії роду в слов'янських мовах, Л. Якубинський прийшов до висновку, що саме із розрізню­вання первісних двох родів — особового (соціально активного) і речо­вого (соціально пасивного), через стадію анімістичного світосприйман­ня, шляхом поступового розвитку в межах особових назв чоловічого та жіночого роду витворюється система трьох родових класів, що ви­значають і формують основні типи відмінювання іменників.

Починаючи з періоду спільнослов'янської мови відбувається склад­ний процес руйнування типів відмінювання, що грунтувалися на де­термінативах, і витворення нових типів відмінювання, провідним прин­ципом формування яких ставала граматична категорія роду: відміна іменників з колишніми основами настає відміною іменників переважно жіночого роду, відміна іменників із колишніми основами на, до яких почали приєднуватися іменники чол. р. з колишніх основ ната основи на приголосний, перетворюються на відміну іменників чоловічого і середнього роду; іменники колишньої основи на  (-ь-) утворюють окрему відміну іменників жін. р. на приголос­ний (ночь, ), а іменники з суфіксами -ent- та -(т)еп- утворили окрему відміну іменників середнього роду (). Виходить, отже, що історія граматичної категорії роду в східнослов'янських мо­вах — це й історія витворення нових типів відмін іменників, історія й іменного східнослов'янського відмінювання.

Історія індоєвропейського роду, за влучним висловом І. Фодора, «це історія узгодження»

Узгодження ж передбачає наявність озна­чаючих і означуваних слів. У давньоїндоєвропейській мові означаю­чими словами були займенники. Проте специфічні і обмежені за значен­ням та функціями займенники не могли давати якісної характеристики іменам. Прикметників же як окремої частини мови спочатку в давньоіндоєвропейській мові не було. Вони входили в загальну групу імен. Імена, вживані у функції означення, відрізнялися тоді від імен, які були назвами предметів, тільки тим, що узгоджувалися граматично з іменами — назвами предметів.

Але прикметники, позначаючи якості, властивості не одного окре­мого, конкретного, а цілого ряду подібних предметів і явищ, за своїм значенням абстрактніші порівняно з іменниками. Відповідно і їх флек­сії виражали більш абстраговані значення, ніж флексії іменників. Своєю граматичною формою іменник засвідчував приналежність до пев­ної основи, до певного давнього типу відмінювання. Форми прикмет­ників були пов'язані майже тільки з основами на (, отьнь; добро, отьнє; добра,). Саме тому в системі іменних відмінкових форм прикметників не було тієї різноманітності закін­чень за основами, за типами відмінювання, яка становила одну з най­характерніших рис відмінювання і спільнослов'янської, і навіть давньоруської мов.

Відмінювання прикметників, як і родових займенників, порядко­вих числівників та дієприкметників, закріплювало тричленну родову класифікацію іменників в однині, множині та двоїні, усуваючи типи відмінювання імен за давніми суфіксами-детермінативами, що раніше виконували основотворчу функцію.

У спільнослов'янській мові в такий спосіб встановлюється вже розрізнення трьох граматичних родів — чоловічого, жіночого і серед­нього, що їх досі зберігають усі слов'янські мови.

До складу іменників — назв людей і в давньоруській, і в україн­ській мовах належать іменники всіх трьох родів. Іменників

1 2 3

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные