История и эволюция интеллектуальной собственности

СРСР ніби й не було, але до 1962 року товарний знак у СРСР не був у пошані.

Держкомвинаходів Ради Міністрів СРСР 1 травня 1974 року затвердив "Положення про товарні знаки".

З липня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про товарні знаки і знаки обслуговування", хоча через дезінтеграцію СРСР він не набрав чинності.

"Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій в Україні" від 18 вересня 1992 року стосувалося й товарних знаків. Згідно з актами, прийнятими відповідно до цього положення, було передбачено механізм надання правової охорони в Україні товарним знакам колишнього СРСР, продовження діловодства за заявками, поданими на реєстрацію товарних знаків СРСР, подання заявок на реєстрацію товарних знаків України. А далі був Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг", який Верховна Рада України прийняла 15 грудня 1993 року.

Ліцензійне використання об’єктів права інтелектуальної власності в історичному аспекті бере свої початки з розвитком торгових відношень між державами і найкраще розкрито у відповідних документах США, серед яких можна згадати. “Антитрестівські настанови для ліцензування інтелектуальної власності”, схвалені 6 квітня 1995 року Федеральною торгівельною комісією США та Міністерством юстиції США, а також "Правило Комісії Європейського Співтовариства про застосування статті 85 (3) (Римського) договору до деяких категорій патентних ліцензійних угод" від 23 липня 1984 року. Саме до Римського договору було створено в 1957 році Європейське Економічне Співтовариство.

В умовах колишнього СРСР протягом 1931-1991 років фізичні та юридичні особи практично не застосовували внутрішнього патентування своїх винаходів і промислових зразків

Формально така можливість існувала, але майже у 100% випадків виняткові права на їх використання брала на себе держава, видаючи заявникам не патенти, а так звані авторські свідоцтва на винаходи та свідоцтва на промислові зразки.

В окремі роки були лише поодинокі випадки, коли радянські громадяни подавали заявки на одержання патентів. В основному в колишньому СРСР патенти на винаходи і промислові зразки видавалися закордонним заявникам, оскільки вони патентуванням у СРСР своїх винаходів і промислових зразків захищали свій промисловий експорт і змушували купувати в них ліцензії на відповідні технічні та художньо-технічні рішення.

Ліцензії за часів колишнього СРСР укладалися із закордонними партнерами. Діяльність у цьому напрямку регламентувалася, зокрема, "Инструкцией о порядке работы по продаже лицензий и оказанию услуг типа инжиниринг", затвердженою наказом Держкомвинаходів СРСР від 26 січня 1979 року (№ 11).

У липні 1990 року на зміну "Указаниям о порядке патентования советских изобретений за границей" прийшов "Временный порядок патентований за границей". Процедура патентування була дещо спрощена. Можливо, найголовнішою рисою цього нормативного документа, створеного Держкомвинаходів, стало запровадження деяких елементів госпрозрахунку у відносинах між радянським патентним відомством і вітчизняними заявниками на одержання зарубіжних патентів. Принагідно зазначалось, що одержання патенту в якійсь державі дає можливість укласти з фірмою цієї держави патентну угоду на використання нею відповідного запатентованого винаходу. Якщо ж патенту немає, то ліцензійна угода вважатиметься безпатентною і її предметом можуть стати секрети виробництва (ноу-хау).

Механізм закордонного патентування винаходів і корисних моделей в Україні наведений в «Інструкції

1 2 3 4 5

Похожие работы